Про виродження Четвертого Інтернаціоналу після Другої світової війни
Спостереження про дебати ICL
Міхаель Прьобстінг, Революційна Комуністична Міжнародна Тенденція (RCIT), 4 липня 2026, www.thecommunists.net
Замітка від редакції: Міжнародна Комуністична Ліга (ICL), також відома як Спартакісти, провела Дев’яту Міжнародну Конференцію в липні в Мехіко. Вони також запросили представників кількох інших організацій і товариш Міхаель Прьобстінг узяв участь як делегат від Революційної Комуністичної Міжнародної Тенденції.
На конференції обговорювалося два головні документи: про світову ситуацію і про історію Четвертого Інтернаціоналу в роки після Другої світової війни. RCIT надіслала вичерпні зауваження, в яких критично розглядалися обидва проєкти і які були розіслані всім учасникам конференції.
Нижче ми публікуємо наш документ щодо аналізу ICL Четвертого Інтернаціоналу. Він був дещо відредагований для публікації. Документи ICL та основні виступи були опубліковані у № 71 їхнього теоретичного журналу «Spartacist», а також на їхньому веб-сайті, і їх можна переглянути тут: https://iclfi.org/spartacist/en/71.
Як читачі знають із минулих публічних дебатів з ICL, RCIT має серйозні програмні та аналітичні розбіжності з цими товаришами. Проте ми визнаємо серйозний і демократичний характер конференції та, наскільки ми можемо це оцінити, здоровий характер їхніх внутрішніх дебатів.
Я прочитав внесок від товаришів з ICL стосовно проблем Четвертого Інтернаціоналу після Другої світової війни і хотів би поділитися своїми спостереженнями з вами. [1] Перед тим, як це зробити, я хотів би наголосити, що це важливе питання не тільки тому, що це цікава історична тема сама по собі, але також, що ще важливіше, і з двох інших причин.
По-перше, тема вашої дискусії має вирішальне значення для відповіді на питання, чи представляли Четвертий Інтернаціонал, а саме SWP(US)/IC (антипаблоїтська течія), революційну спадкоємність після початку 1950-х років (на якій згодом могли б ґрунтуватися Робертсон та RT/iSt), чи, навпаки, вона представляла одне з крил Четвертого Інтернаціоналу, яке — подібно до паблоїтської течії — не змогло осягнути нову світову ситуацію після 1945 року і не було здатне сформулювати правильну програмну відповідь.
По-друге, і це у зв’язку з першим пунктом, дискусія критична через те, що вона також має важливі наслідки для нашого аналізу світової ситуації сьогодні. Я переконаний, що ті товариші, які почали ці дебати, знають про це, але я не впевнений, чи ми дійдемо до тих самих висновків. У будь-якому разі, я додаю свої думки з цього приводу нижче.
Я не маю можливості прокоментувати кожну тезу з внесків товаришів тут, але я сфокусуюся на тому, що мені здається найбільш важливим.
Короткий підсумок поглядів RCIT на виродження Четвертого Інтернаціоналу після Другої світової війни
Дозвольте мені почати з дуже короткого підсумку аналізу RCIT і нашої організації-попередниці. Великою нашою роботою з цього питання є книга The Death Agony of the Fourth International and the Tasks of Trotskyists Today, опублікована британською Workers Power в 1983 році. [2] Звісно, можна дискутувати з одної чи іншої історичної деталі, але в цьому фундаментальному аналізі залишається правильною оцінка виродження Четвертого Інтернаціоналу після Другої світової війни. До того ж, ми публікували кілька досліджень, які розглядали деякі конкретні сторони повоєнного Четвертого Інтернаціоналу, як-от традицію IC. [3]
По суті, ми завжди стояли на тому, що Четвертий Інтернаціонал розпався передусім не через свій організаційний розділ у 1953 році, але радше через свої аналітичні, теоретичні і програмні помилки у попередні роки. По-перше, троцькісти зустрілися з безпрецедентною новою світовою ситуацією, яка суперечила «катастрофічним» передбаченням Троцького. Ця нова ситуація характеризувалася поширенням сталінізму, абсолютною гегемонією в капіталістичному таборі США, «тривалий бум» капіталістичної економіки і відносну буржуазну демократію в імперіалістичних країнах. Були певні вдумливі спроби виправити ці помилки, і ви згадали деякі з них (опозиція Морроу-Голдмана у SWP(US), Тед Ґрант у британській RCP, секції французького PCI).
Неправильний аналіз сам по собі не означає, що революційна організація одразу же вироджується. Але мають бути тільки дві умови, пов’язані між собою. По-перше, такі помилки аналізу не мають залишатися невиправленими тривалий час. І, по-друге і більш важливо, такі помилки не мають нести за собою програмні відхилення. Проте повоєнний Четвертий Інтернаціонал робить обидві ці помилки.
Четвертий Інтернаціонал тільки вимушено і тільки частково визнав, що ситуація розвилася вкрай відмінно від передбачень Троцького. Традиція IC просто ігнорувала це і до сьогодні заперечує, що виробничі сили розширилися у період «тривалого буму». Ян Норден у памфлеті ICL 1994 року досі засуджував нас за визнання цього очевидного факту. Паблоїстська течія була більш сприйнятлива до визнання цих змін, а Ернест Мандель зробив деякі важливі внески до розуміння періоду «тривалого буму». [4] Тим не менше, а) вони також зробили важливі теоретичні помилки (Мандель, наприклад, думав, що капіталізм увійшов у нову епоху після імперіалістичної епохи монополістського капіталізму, але відмовився від цієї ідеї після 1968 року), і б) паблоїстський новий аналіз ішов рука в руку з жахливими політичними помилками.
На наш погляд, Четвертий Інтернаціонал виродився як революційна течія коли прийняла (і не виправила) ревізіоністські позиції щодо сталінізму, соціал-демократії і буржуазного націоналізму. Цей процес почався з капітуляції перед тітоїзмом в 1948 році, тобто з 1) невизнання, що тітоїсти залишилися сталіністською партією, незважаючи на розрив з Москвою, 2) невизнання необхідності політичної революції проти бюрократичної диктатури, 3) проголошення можливості реформ тітоїстської партії і 4) як наслідок, непроголошення необхідності побудови революційної партії.
Незважаючи на міф, поширений течією IC, їхні лідери підтримали резолюції, які представляли цю капітуляцію перед тітоїзмом. Окрім цього, такі ревізіоністські помилки були поширені і на інші сфери: як паблоїстською/IS течією, так і течією IC (включно з Кенноном і SWP, які вже мали не надто славне минуле відхилень від революційного поразництва у Другій світовій війні). Течія Ламбера/Бляйбтроя протистояла паблоїстській капітуляції перед тітоїзмом... і була поглинена антикомуністичною бюрократією профспілки FO. Хілі і всі інші британські лідери заявили, що Лейбористська партія може були реформована, а лейбористський міністр Бівен був «лівим центристом». Пероністська партія в Аргентині була «антикапіталістичною». У Болівії, POR Лори діяли як «ліві радники» для профспілкової бюрократії і буржуазно-націоналістичної MNR у революції 1952 року. Пабло і команія опублікували сумнозвісну тезу, що сталінізм може бути трансформований у центристську течію, також із перспективою реформи. Вони також винайшли ревізіоністську тактику «ентрізм sui generis» у сталінізм. Але тут знову традиція IC не показала себе краще, адже Хілі пропонував те саме для Лейбористської партії. У вищезгаданих роботах ми приводили низку конкретних прикладів з джерелами, тому я обмежуся короткими згадками таких капітуляцій.
Із цих причин ми вважаємо, що цей процес програмних ревізій і опортуністичних політик у роки 1948-1952 відзначений якісним виродженням Четвертого Інтернаціоналу від революційної до центристської течії. На наш погляд, ані паблоїсти/IS, ані IC не представляють революційну традицію.
Деякі спостереження до внесків у дебати
Я вважаю кожний внесок до цієї дискусії цікавим і дуже значущим. Ваш проєкт вивчення в’єтнамського троцькізму дуже важливий, враховуючи той факт, що це був один із небагатьох випадків (разом зі Шрі-Ланкою і Болівією), де троцькісти в один період мали масовий вплив. Як зазначає товариш X, неймовірно трагічно, що майже всі вони були вбиті сталіністами.
Внесок товариша X стосовно китайських троцькістів і Японо-китайської війни є дуже хорошим, оскільки виправляє помилкову позицію шахтманітів невтручання у 1941-1945 роках. Ми самі неодноразово використовували цю війну і позицію Четвертого Інтернаціоналу як аналогію для кращого розуміння кількох сьогоденних воєн, які також мають подвійний характер. [5] Ваш аргумент що лідерство Чан Кайші у Гоміндані не було простим проксі Вашингтону, не зважаючи на військову допомогу і близькі взаємини з американським імперіалізмом, є абсолютно правильним. До речі, це мало би змусити вас переглянути вашу помилкову тезу, що Зеленський це просто проксі західного імперіалізму — тим більше, коли Трамп невдало намагається упокорити цей конфлікт! [6]
Я також повністю погоджуюся з критикою товариша X китайських троцькістів за те, що вони прийняли нейтральну позицію у громадянській війні, замість того, аби встати на бік армії Мао.
Документ товариша X стосовно SWP у роки 1943-1946 також дуже корисний і я, аналогічно, погоджуюся з багатьма пунктами критики догматичного підходу більшості до нових подій, що розгорнулися наприкінці війни. Подібно до нашого аналізу вищезгаданих робіт, товариш вказує на абстрактний соціалістичний підхід більшості, який поєднується з невіглаством з демократичного питання і катастрофізмом. (Також треба вказати на те, що були і інші, як-от колишній секретар Троцького і міжнародний секретар Жан Геєнорт, хто додали дуже вдумливі статті з національного питання у Європі під час війни. Проте він все одно встав на бік Кеннона і зазнав політичного краху в 1945 році). Я не погоджуюся з усіма спостереженнями товариша X стосовно сталінізму, але більше про це нижче.
Коротка замітка стосовно грецьких троцькістів: вони розділилися на три тенденції під час війни, і одна з них стояла на позиціях підтримки опору на чолі зі сталіністами проти німецьких окупантів. [7]
Документ товариша X стосовно Четвертого Інтернаціоналу і революції в Югославії дає дуже корисний огляд національно-визвольної боротьби і революційного процесу під час і після Другої світової війни. Документ правильно вказує на небезпеку недооцінки ролі селянства у класовій боротьбі. У документі також є частково правильна критика проблематичного підходу Четвертого Інтернаціоналу до тітоїстської Комуністичної партії Югославії.
Тим не менш, документ міг би більш ясно показати, що Югославія під Тіто завжди була сталіністською диктатурою на базі бюрократичної робітничої держави, яка жорстоко придушувала будь-який незалежний голос робітничого класу. (Не випадково, що тітоїстське керівництво полювало на троцькістів уже під час партизанської боротьби у Другій світовій війні). Також і їхня зовнішня політика не була прогресивніше навіть на йоту порівняно з Москвою. Насправді, вона навіть була гірше, адже Югославія співпрацювала із західним імперіалізмом (наприклад, Корейська війна, відрізання грецьких партизанів від постачання зброї тощо). Звідси випливає необхідність заклику до політичної революції і повалення режиму Тіто і необхідність революційної партії.
З усіх цих причин, боротьба між Тіто і Сталіним була передусім боротьбою за владу між двома керівними бюрократичними кастами, подібно до розриву між Китаєм Мао і СРСР на початку 1960-х років. Це не були конфлікти між сталіністськими керівниками, де одна сторона була якісно більш прогресивною ніж інша, або де троцькісти могли би підтримати один табір проти іншого.
Документ схиляється до припущення (без відкритого визнання), що народні комітети були свого роду прото-радами. Насправді, це були органи, створені сталіністською КПЮ як адміністративні органи. Вони не виникли як ініціатива мас, і маси ніколи їх не контролювали. Їхня мета полягала радше в тому, аби дозволити сталіністам контролювати маси. Це не означає, що троцькісти не мали би у це втручатися. Але це такий рід підпільної роботи, де кожне необережне слово може кинути тебе у в’язницю чи призвести до ще гірших наслідків.
Окрім неправильного підходу до сталінізму (і про це більше нижче), мені також здається, що документ недооцінює неймовірні складності у втручанні до КПЮ у ті часи. Так, проактивна тактика з тітоїстськими силами у Європі, що представляли ключову течію комуністів, однозначно правильна. Але будь-яка форма політичної підтримки тітоїстської диктатури була би абсолютно неправильна. Так само було би хибно характеризувати Тіто як «революціонера» або казати про його «революційну роль».
Нарешті, коротка замітка про Пабло: я також оцінив у ваших внесках відхід від класичного підходу IC – демонізації Пабло. Так, він був бюрократом і ревізіоністом. Але він не тільки проявив особисту мужність у підпільній роботі під час Другої світової війни, будучи пізніше арештованим за організацію матеріальної допомоги борцям за визволення Алжиру, але також він був енергійною людиною, яка організувала перебудову Четвертого Інтернаціоналу в окупованій Європі в 1943-1945 роках. Далі, він намагався зрозуміти новий розвиток подій і відмовлявся бути прив’язаним до догм (звісно, він був занадто нестриманим!). Пабло і навіть у більшій мірі Мандель розвили цікаві аналізи нової світової ситуації після 1948 року. Натомість традиція IC відрізняла себе від Пабло і Манделя тільки млявістю у креативному мисленні.
Поширення сталінізму після Другої світової війни
Це приводить мене до найбільш важливої критики від мене стосовно вашого нового підходу до історії Четвертого Інтернаціоналу у період після Другої світової війни — ваша помилкова оцінка сталінізму і значення його поширення.
По-перше, ви помилково припускаєте, ніби військова експансія радянської армії в 1945 році уже сама по собі створює вироджені (від народження) робітничі держави. Це неправильно як фактично, так і теоретично. Дозвольте мені надати короткий підсумок, оскільки ми дуже детально обговорювали ці події у нашій книзі The Degenerated Revolution: The Origin and Nature of the Stalinist States, яка була опублікована Workers Power у 1982 році. [8]
Якби було правдою те, що країни стають виродженими робітничими державами після взяття влади сталіністською армією, це означало би, що східна частина Австрії у 1945-1955 роках, північна частина Ірану в 1945-1946 роках і Афганістан у 1980-1988 роках також були виродженими робітничими державами під час їхньої окупації радянською армією. Очевидно, що це не так.
Насправді, з крахом німецьких окупаційних сил і їхніх колаборантів, мобілізацією мас і присутністю радянської армії, виникла ситуація подвійної влади. Сталін не мав жодного наміру заміняти капіталістичні відношення власності на пролетарські у 1945 році. Так говорилося в офіційних програмах сталіністських партій того часу, це було відображено у характері народного фронту урядів (хоча і під контролем радянської чи тітоїстської армії), і це було відображено у реформах, що тоді виносилися. І хоча власність німецьких капіталістів і колаборантів була націоналізована, приватна власність сама по собі не була скасована, а планова економіка не була введена. Створювалися уряди, до складу яких часто входили буржуазні партії і фігури (включно з королем у Румунії).
Сталінська концепція була радше у створенні капіталістичних «буферних» держав. Проте це був утопічний план, що покладався на реформістську концепцію «соціалізму в одній державі» і «мирного співіснування» з імперіалізмом. Цей план розвалився, коли знову виникли суперечки між імперіалізмом і СРСР після поразки нацистської Німеччини і початку Холодної війни в 1947 році. Американська ініціатива Плану Маршалла змусила сталіністів обрати, чи попаде Східна Європа під імперіалістичну гегемонію (і вони загублять владу і промислові ресурси), чи вони розірвуть зв’язки з капіталістичним світом, провівши бюрократичну соціальну революцію зверху. Тільки після повної експропріації буржуазії, державної монополії на зовнішню торгівлю, введення планування тощо східноєвропейські країни стали деформованими робітничими державами наприкінці 1940-х років. Те саме, до речі, стосується Китаю, де Мао спочатку намагався втілити свою утопічну концепцію «нової демократії» перед тим як провести бюрократичну соціальну революцію.
Ці соціальні революції проводилися бюрократично і контрреволюційно. Вони не були результатом мобілізації мас — насправді майже в усіх випадках не було жодної мобілізації мас, коли сталіністи скасували капіталізм наприкінці 1940-х років (з частковим винятком Чехословаччини у лютому 1948 року, але навіть тоді мобілізації міцно контролювалися партією). Маси не мали жодного незалежного органу, де вони могли би обговорювати і вирішувати наступні кроки своєї боротьби. В цілому вони були пасивними спостерігачами цих подій.
Окрім цього, разом з бюрократичною соціальною революцією, сталіністи збільшили репресивні заходи проти всіх можливих ключових елементів робітничого класу. Вони вбивали троцькістів чи незалежних революційних бійців там, де могли. У В’єтнамі в 1945 році вони знищили практично всю троцькістську партію, яка мала масовий вплив у Сайгоні. Будь-хто критичний опинявся під підозрою. 30 000 членів партії були вигнані у Польщі між вереснем і груднем 1948 року, а в Болгарії більшість керівництва і 92 000 звичайних членів були вигнані до 1950 року. У Чехословаччині 100 000 членів партії були вигнані між лютим і серпнем 1948 року.
Це все підкреслює, що економічна експропріація сталіністами буржуазії після Другої світової війни йшла рука в руку з політичною експропріацією робітничого класу. Це знищило всі форми політичної незалежності пролетаріату. Коли робітники повстали проти сталіністських диктатур у Східній Німеччині в 1953 році, Угорщині в 1956 році, Чехословаччині в 1968 році, Польщі у 1980/1981 і Китаї в 1989 році, всі вони були жорстоко розбиті з катастрофічними довгостроковими наслідками для свідомості робітничого класу у цих країнах і у світі.
Знову про питання сталінізму
Корінь справи полягає в розумінні сталінізму. Небезпека в тому, що ICL вважає, ніби сталінізм посідає «подвійний характер»: «погану», контрреволюційну сторону, і «хорошу», прогресивну сторону. Або навіть гірше, що він може складати викривлене вираження пролетарських інтересів. Відповідно, товариші, схоже, розглядають сталіністські перевороти як напів-шлях до соціалістичної революції, ніби економічна частина вже досягнута, тепер залишається тільки політична частина справи. Такий погляд ігнорує той факт, що сталінізм у владі атомізує робітничий клас; значно погіршує умови для організації пролетаріату, його боротьби і отримання політичного досвіду. [9]
Насправді же сталінізм є контрреволюційним, хоча і суперечливим явищем. Це викривлене вираження (дрібно-)буржуазних інтересів під маскою «соціалізму», що якісно відрізняється від соціал-демократії.
Чому ми так кажемо? Бо соціальні перетворення відношень власності самі по собі не є найвищою ціллю чи інтересом робітничого класу; таким скоріше є взяття політичної влади, встановлення диктатури пролетаріату і відкриття дороги до соціалістичної світової революції. Це можливо тільки якщо маси можуть організуватися і озброїти себе у формі рад і міліцій. Це можливо тільки коли маси можуть керувати підприємствами, муніципалітетами і цілою країною. Це можливо тільки якщо маси можуть вільно обговорювати питання, формувати партії тощо. Сталінізм при владі по самій своїй натурі робить це неможливим, відкидає свідомість мас назад і дискредитує саму ідею соціалізму.
Троцький про це ясно писав. Так він писав у дискусії з дрібнобуржуазною опозицією Шахтмана і Бернема в 1939 році: «Первинний політичний критерій для нас — це не перетворення відношень власності на тій чи іншій території, яким би це важливим не було саме по собі, але натомість зміна у свідомості і організація світового пролетаріату, підняття їхньої здатності захищати попередні завоювання і здобуття нових завоювань. З цієї єдиної та вирішальної точки зору політика Москви в цілому повністю показує свій реакційний характер і залишається головною перепоною на шляху до світової революції. (...) Перехід засобів виробництва у державну власність, як ми вже казали, є прогресивним заходом. Але ця прогресивність відносна; її конкретна вага залежить від сукупності всіх інших факторів. Таким чином ми передусім мусимо встановити, до якої міри територія, на якій панують бюрократична автократія і паразитизм, замаскована під «соціалістичні» заходи, може збільшити престиж Кремля, породити ілюзії про можливість заміни пролетарської революції бюрократичними маневрами тощо. Це зло вже перебільшує прогресивний склад сталіністських реформ у Польщі. Задля того, аби націоналізована власність на окупованих територіях, так само як і в СРСР, стала базисом справді прогресивного, тобто соціалістичного розвитку, необхідно повалити московську бюрократію». [10]
Беручи за основу такий підхід, наша традиція посідає набагато більш критичну оцінку подій 1947-1949 років.
«Де би вони не відбувалися і яку би форму не приймали, сталіністські бюрократичні соціальні революції є контрреволюційні. Вони проводяться проти переважного рівня свідомості сил, необхідних для пролетарської революції в країні, тобто робітничого класу. Вони відбуваються на базі бюрократично-репресивних обмежень незалежної дії робітничого класу і тому знецінюють самі поняття «революції», «соціалізму», «робітничої» держави і планової економіки в очах пригноблених мас. Вони гальмують розвиток революційної свідомості у світового пролетаріату. Вони створюють природжену бюрократизовану державу, у якій робітничий клас політично експропрійований. Бюрократичні режими являють собою перепону на шляху світового робітничого класу у боротьбі за соціалізм і комунізм. Ці заходи проводяться сталіністами у процесі соціального переділу (експропріація буржуазії, націоналізація засобів виробництва), і хоча самі по собі мають революційний характер, але досягаються у військово-бюрократичному стилі. Це означає, що під час бюрократичного перевороту революціонери організуються як незалежна сила, борються за перетворення цього перевороту в пряму боротьбу за пролетарську владу». [11]
«[Сталіністська бюрократія] має суперечливий характер, адже існування її привілейованої касти в СРСР базується на пост-капіталістичних формах власності, що встановлені Жовтневою революцією. Для захисту цих форм власності, які являють собою самий базис існування касти, сталіністська бюрократія іноді вимушена проводити заходи, які, взяті в ізоляції від того способу, яким проводяться, і від тих наслідків, що мають для міжнародної класової боротьби, могли би вважатися прогресивними. Але ці заходи ніколи не проводяться в ізоляції, вони завжди проводяться у контрреволюційний спосіб, і завжди залучають політичну експропріацію робітничого класу у відповідній країні. Сталіністські бюрократії мають суперечливий характер, але формують переважно контрреволюційне ціле. Ця каста не має потенціалу для здійснення місії пролетаріату — справжні пролетарські революції є передумовою для побудови світового соціалізму». [12]
Відповідно, товариші з ICL помиляються, коли критикують оцінку Четвертим Інтернаціоналом радянської армії як окупаційної сили, і, відповідно, відкидають лозунг за її виведення. Первинна функція радянської армії у Східній Європі була не в тому, аби протистояти імперіалізму (де вони боролися з ним?!), а в тому, аби придушувати маси (див. вищезгадані масові арешти, криваві репресії робітничих повстань у Східній Німеччині, Угорщині, Чехословаччині). Базова суперечність у світі ніколи не була між імперіалізмом і сталінізмом (США і СРСР до 1991 року, США і Китай сьогодні), але між буржуазією (і її прямими і непрямими союзниками, включно зі сталінізмом) і робітничим класом з пригнобленими народами.
Аргумент товаришів ICL, що закликати до виведення радянської армії значило би допомагати імперіалізмові, неправильний. Чи вторглися би США, Британія і Франція у Східну Європу наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років? Навряд чи можливо! У цих країнах були сотні тисяч чоловіків і жінок, які щойно пройшли роки партизанської боротьби проти нацистських окупантів. Американські солдати не мали апетиту до продовження боротьби (що було важливою причиною чому Вашингтон полишив плани вторгнення у Китай під час громадянської війни). Чи ці товариші вірять, що соціальні перетворення не відбулися би без радянської армії? Чому? Тому що самі маси не зробили би цього? Але якби це було правдою, чи не є це визнанням, що бюрократична соціальна революція не відповідає бажанням мас і була штучним бюрократичним кроком?!
Це не тільки питання історичного інтересу; це питання має також надзвичайно актуальне значення. Ваша позиція, ніби Китай досі є «деформованою робітничою державою», базується не на дослідженнях його соціально-економічного фундаменту, який був сформований режимом за останні три з половиною десятиліття, але на тому факті, що керівна партія це досі сталіністська КПК. Ваша теза, що Східна Європа автоматично стала деформованою робітничою державою в 1945 році тільки через взяття влади радянською армією (або партизанами Тіто) має таку саму логіку. Я зупиняюся тут із цими ремарками і відсилаю читачів до наших напрацювань про Китай, де одна робота є відповіддю на аналіз ICL. [13]
Дозвольте мені додати лиш коротку замітку. Спартакісти часто називали радянську армію у період після Другої світової війни «Червоною армією». Проте при Сталіні ця назва була замінена на «Радянську армію» в 1946 році. [14] Тому спартакісти неправильно приймають наступність від Червоної армії Леніна і Троцького до сталіністської армії.
Демократично-контрреволюційний характер повоєнного періоду
Ця вся дискусія про характер і значення подій у Східній Європі після Світової війни і (дез)орієнтація Четвертого Інтернаціоналу пов’язана також з іншим питанням. Яким був характер світової ситуації, яка відкрилася наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років? «Катастрофічна» перспектива Троцького, яку він накидав перед своєю смертю, не здійснилася через:
а) те, що імперіалізм США виявився сильнішим, ніж очікувалося, і був здатний встановити абсолютну гегемонію у капіталістичному світі, а також створити умови для тривалого буму капіталізму;
б) сталінізм, що після війни вийшов з посиленим престижем і був здатний на упокорювання, зраду і пригноблення робітничого класу. Йому вдалося роззброїти і упокорити робітників у рядах партизан у Франції і Італії, продати визвольну боротьбу у Греції, роззброїти і придушити робітників у сталіністських державах тощо.
Ці фактори забезпечили кінець циклу воєн і революцій, які були характерними для періоду 1914-1948 років. Це відкрило безпрецедентний період тривалого буму капіталістичної світової економіки на два десятиліття, розділ світу між імперіалізмом і сталінізмом, величезну буржуафікацію робітничого руху і його інтеграцію у державний апарат, поширення робітничої аристократії, відплив класової боротьби тощо. У Європі, центрі численних революційних подій у роки 1918-1948, майже не було таких подій після цього періоду.
Не випадково, що тривалий бум капіталізму у 1950-х і 1960-х роках, його «золотий вік» у імперіалістичній епосі, ішов рука в руку з поширенням сталінізму. Хоча бюрократичні соціальні революції позбавляли капіталізм частини ринків, посилення сталінізму і його дисциплінуюча, реакційна роль у робітничому русі дозволили монополістичній буржуазії значно підвищити експлуатацію світового робітничого класу. Чи можна уявити період тривалого буму для капіталізму, якби революційні робітничі держави займали третину земної кулі, чи якби принаймні на цих територіях панували нестабільність і революційна боротьба мас? Ні, це було би неможливо! Але якраз завдяки цій ролі сталінізму, як передусім контрреволюційної, хоча і суперечливої сили, така комбінація капіталістичного буму і поширення сфери впливу бюрократії стала можливою.
Це не означає, що на землі не було воєн і революцій. Зокрема, була низка антиколоніальних визвольних воєн, що успішно скинули окупацію. Проте через брак революційного керівництва, через абсолютну гегемонію американського імперіалізму і сильну, але підступну природу сталінізму, країни, що вигнали своїх колоніальних панів, залишилися капіталістичними напівколоніями, інтегрованими в імперіалістичний світовий порядок.
Найважливіше те, що розвиток подій наприкінці 1940-х років позначив кінець революційного робітничого руху, що почався століттям тому з побудови Марксом і Енгельсом Союзу комуністів. Разом із програмним і організаційним крахом Четвертого Інтернаціоналу скінчилася і революційна наступність. Відродити червону нитку стало задачею нового покоління марксистів після 1968 року.
Тогочасною задачею Четвертого Інтернаціоналу було зрозуміти природу і наслідки стратегічних поразок міжнародного робітничого класу кінця 1940-х і початку 1950-х років, що дозволили імперіалізму і сталінізму зміцніти свої сили. Було необхідно випрацювати програму, яка би брала до уваги умови нової світової ситуації. Характер нового періоду був демократично-контрреволюційним: контрреволюційним, тому що робітничий клас було сильно відкинуто і капіталізм вийшов з кризи 1914-1948 років зміцненим і ожвавленим; демократичним, тому що буржуазна демократія стала панівним типом правління в імперіалістичному світі, і тому що колоніальне панування було скасовано у багатьох частинах Глобального Півдня.
Як наслідок, задачею революціонерів було консолідувати і навчити кадри у цих нових умовах, поглибити своє коріння серед робітничого класу (зокрема в не-аристократичних верствах, враховуючи поширення робітничої аристократії в імперіалістичних країнах) і намагатися втручатися і будувати зв’язки в антиколоніальних визвольних рухах. Це не виключало тактичних маневрів, як-от намагатися посилати бійців у соціал-демократичні і сталіністські партії, але будь-якого роду розчинення у таких партіях було неприпустиме і гарантією політичного виродження. Враховуючи характер цього періоду, було би утопічним вірити у революційні перспективи в найближчий час, як в імперіалістичних країнах, так і світовій ситуації в цілому. Радше це була «демократична» і набагато триваліша версія реакційного періоду в Росії після поразки революції 1905-1907 років.
Найперспективнішим ґрунтом фактично були, мабуть, антиколоніальні визвольні рухи у напівколоніальних країнах, і, у певній мірі, Пабло і IS намагалися це зробити, підтримавши з ентузіазмом Алжирську революцію. Проте, а) вони поєднували свої мужні зусилля з опортуністичною політикою, і б) не треба переоцінювати можливості для революціонерів вирватися зі своєї ізоляції після Другої світової війни у настільки реакційній світовій ситуації. Подивіться на сумну долю Пабло і його товаришів, коли вони всі були арештовані чи вигнані новим режимом FLN в Алжирі в 1965 році. Тільки з подіями 1968-1973 років почався новий світовий історичний період, що відкрив набагато кращі можливості для побудови заново марксистами Світової партії соціалістичної революції.
Стосовно загальних задач Четвертого Інтернаціоналу після Другої світової війни
На закінчення, ще два коментарі стосовно головних задач того періоду. Товариш X пише: «Хоча широкою задачею епохи була боротьба за поразку американської імперії і його менших імперіалістичних партнерів, майже всюди найбільш невідкладною проблемою для просування цієї боротьби, як і найбільшим викликом перед Четвертим Інтернаціоналом, була потреба вирвати робітничий клас і пригноблені народи з-під сталінізму чи націоналістичних сил».
Мені здається, що товариш тут приймає підхід ICL до поточної світової ситуації для умов після Другої світової війни. Звісно, боротьба проти американського імперіалізму була на той час (як і на сьогоднішній) вирішального значення. І тим не менше, такий геополітичний редукціонізм був настільки ж неправильним тоді, наскільки він неправильний і сьогодні. Основна суперечність не була і не є між американською імперією і масами (певною мірою ця теза була програмним фундаментом фракції Сема Марсі «Глобальна класова війна» у SWP(US), яка у 1959 році стала Робітничою світовою партією); радше вона була і є антагонізмом між робітничим класом з пригнобленими народами та їхніми пригноблювачами.
Ця основна суперечність може приймати різні форми у різних умовах. Сьогодні боротьба мас проти буржуазії у своїй країні, так само як і проти імперіалістичних сил Заходу і Сходу, є головною задачею на фоні світової ситуації занепаду капіталізму і пришвидшення міжімперіалістичного суперництва. У період після Другої світової війни ця основна суперечність прийняла форму боротьби мас проти буржуазії у своїй країні, проти сталіністської бюрократії у вироджених робітничих державах, а також проти імперіалістичних сил на фоні світової ситуації тимчасового буму капіталізму і Холодної війни між імперіалізмом і сталіністськими державами.
Ця теза про американську імперію як головного ворога також неправильна, коли ми подивимося, які були найбільш важливі революційні битви 1950-х років. Окрім Кубинської революції (яка була спрямована проти США), були також антиколоніальні повстання проти французького імперіалізму (Алжир і В’єтнам), а також робітничі революції проти сталіністських диктатур (Східна Німеччина і Угорщина).
Це, звісно, правильно, що троцькістам було необхідно приймати тактику єдиного фронту для робітників під впливом сталіністів і націоналістів, задля того, аби вирвати їх від цього впливу. Але, я повторюю, необхідно усвідомлювати обмежені можливості для успіху цих зусиль, враховуючи а) реакційний характер відносно стабільної світової ситуації і обмежений потенціал глибокої кризи таких нереволюційних керівництв і відколів уліво, і б) той факт, що ці керівництва були достатньо сильними, аби придушувати і вбивати своїх опонентів, тим паче що останні, як-от Четвертий Інтернаціонал, були слабкі у своїй кількості. Звісно, це не може бути аргументом проти того, аби пробувати приймати таку тактику, але це могло робитися переважно лише у пропагандистський спосіб, а також з дуже небагатьма і дуже таємними практичними зусиллями з такими партіями. Одним із небагатьох винятків було успішне втручання Хілі у кризу (дуже слабкої) британської сталіністської партії після Угорської революції 1956 року.
Чи був Четвертий Інтернаціонал неготовим зрозуміти нову світову ситуацію після Другої світової війни?
Як відомо, Четвертий Інтернаціонал зустрів нову світову ситуацію, що суперечила «катастрофічним» передбаченням Троцького. Багато хто звинувачує «старого» за помилки Четвертого Інтернаціоналу. Але така критика неправильна — не тільки найбільш досвідчені кадри не можуть пророкувати майбутнє, але також і всі видатні марксисти робили помилкові передбачення. По-перше, Троцький сам писав наприкінці 1920-х років про умови, які могли би дозволити капіталізму увійти в новий період буму. По-друге, Троцький явно казав, у своїй Перехідній програмі, про можливість створення нереволюційних робітничих держав: «Чи можливе створення такого уряду традиційними робітничими організаціями? Як показує минулий досвід, і про це вже було сказано, що це, м’яко кажучи, вкрай неймовірно. Проте не можна категорично відмовляти наперед теоретичній можливості того, що під впливом цілком виняткових обставин (війна, поразка, фінансовий крах, масовий революційний тиск тощо) дрібнобуржуазні партії, включно зі сталіністами, можуть піти далі, ніж хотіли би, по шляху до розриву з буржуазією». [15]
Отже, тоді існував марксистський інструментарій для розуміння нової світової ситуації. Разом із тим, звичайно, не треба недооцінювати надзвичайні труднощі, з якими стикалися тоді кадри Четвертого Інтернаціоналу. Неочікувана світова ситуація з імперіалізмом і посиленим сталінізмом, поразка чи бюрократичне утихомирення революційної масової боротьби, новий період безпрецедентного капіталістичного буму — це все були умови, які неминуче дезорієнтували кадри Четвертого Інтернаціоналу. Як колись зазначив Енгельс, серйозні поразки у класовій боротьбі неминуче приведуть до виродження революційної партії.
Для найбільш революційних і далекоглядних елементів у Четвертому Інтернаціоналі було би обов’язком дати виклик плутанині і центристським нахилам у керівництві і побудувати фракцію проти його виродження. Або такій фракції вдалося би успішно перейняти більшість на свій бік, або вона була би змушена почати будівництво нової, насправді революційної міжнародної організації.
Заключні слова
Я хотів би закінчити це есе кількома загальними спостереженнями. Я вважаю всю тенденцію дискусій позитивною, хоча і суперечливою. По-перше, вона відображає продовження вашого критичного переосмислення своєї історії. По-друге, це свідчить про продовження вашої тенденції відходити від орієнтації на західні імперіалістичні країни і звертатися до напівколоніального світу та Китаю. По-третє, сама ця проблема вкрай цікава не тільки для кращого розуміння історії нашого руху, але також і тому, що троцькісти сьогодні стикаються з подібною ситуацію, як і Четвертий Інтернаціонал після Другої світової війни. Подібною у тому сенсі, що марксисти сьогодення також стикаються з новим історичним розвитком подій — зокрема безпрецедентне перенесення виробництва капіталістичної вартості із західних країн у Китай і у напівколоніальний світ, а також перетворення і піднесення Китаю. Такі нові події ставлять перед марксистами серйозні виклики, і нездатність їх зрозуміти призводить до політичної поразки.
Товариш X правильно вказує на догматичну неспроможність лідерів Четвертого Інтернаціоналу зрозуміти характер нового періоду після 1945 року. Як я зазначав вище, ми також критикували це у своїх роботах про історію Четвертого Інтернаціоналу. Разом із тим, я хочу додати наступне спостереження. Ми маємо бути обережними, критикуючи ретроспективно з надмірною суворістю. Окрім того, що у ті часи не існувало інтернету і обмін інформацією відбувався набагато повільніше й був обмеженим, ситуація одразу після війни була у постійному русі. У Греції, Франції, Італії, Східній Європі, Китаї, В’єтнамі тощо були (пре-)революційні ситуації. Чи можна було бути впевненим у тому, що на цей раз вони всі призведуть до контрреволюційних поразок чи сталіністських придушень мас? І так, теза Пабло про наближення Третьої світової війни служила прикриттям для його опортунізму. Але припускати можливість такої нової війни зовсім не було абсурдним у 1950-1953 роках, коли під час Корейської війни генерал Макартур наполягав на використанні ядерної зброї. Проте помилки у їхньому аналізі світової ситуації в 1945-1953 роках стали катастрофічними, оскільки не були виправлені у наступні роки і послужили прикриттям для ревізіоністських ухилів.
Нарешті, кілька завершальних слів. На мій погляд, перед ICL стоять дві задачі у цих дебатах: По-перше, потрібно дійти до певних висновків. Чи представляють революційну наступність після 1948-1952 років SWP/IC або будь-яка інша течія Четвертого Інтернаціоналу? Чи Четвертий Інтернаціонал і всі його течії стали центристськими у цей період, що означає, що революційна наступність була в той час перервана? RCIT займає цю другу позицію. Всю свою історію ICL захищала першу позицію. Чи продовжують вони захищати її і надалі?
По-друге, ICL мають ґрунтовно обговорити характер сталінізму. Це важливо задля розуміння подій після Другої світової війни. Проте такі пояснення тим більше важливі задля розуміння теперішнього розвитку Китаю.
Примітки
[1] X: Some Critical Remarks on “Genesis of Pabloism” & the History of the Fourth International; X: Pabloism and the Split in the Fourth International (1950-1953); X: Trotskyists and the Sino-Japanese War: Some Lessons and Correctives; X: The SWP 1943-46; Meisner: The Yugoslav Revolution and the Fourth International; X: Vietnamese Trotskyists
[2] Workers Power (Britain): The Death Agony of the Fourth International and the Tasks of Trotskyists Today, London 1983; Цю книжку можна прочитати онлайн або завантажити як PDF з нашого вебсайту: https://www.thecommunists.net/theory/archive-documents-from-the-lrci-and-lfi/#anker_7.
[3] Див. напр. Healy’s Pupils Fail to Break with their Master. The revolutionary tradition of the Fourth International and the centrist tradition of its Epigones Gerry Healy and the ”International Committee”, https://www.thecommunists.net/theory/healy-and-fourth-international/; див. також Yossi Schwartz: Israel's War of 1948 and the Degeneration of the Fourth International, May 2013, https://www.thecommunists.net/theory/israel-s-war-of-1948/
[4] Див. про це напр. брошуру RCIT: The Catastrophic Failure of the Theory of “Catastrophism”. On the Marxist Theory of Capitalist Breakdown and its Misinterpretation by the Partido Obrero (Argentina) and its “Coordinating Committee for the Refoundation of the Fourth International”, May 2018, https://www.thecommunists.net/theory/the-catastrophic-failure-of-the-theory-of-catastrophism/
[5] Див. напр. The Ukraine War and the Second Sino-Japanese War: A Historical Analogy. The dual tactic of Marxists in the Ukraine War today draws on the approach of their predecessors in the war between China and Japan in 1937-41, https://www.thecommunists.net/worldwide/global/ukraine-war-second-sino-japanese-war-a-historical-analogy/; див. також Marxist Tactics in Wars with Contradictory Character. The Ukraine War and war threats in West Africa, the Middle East and East Asia show the necessity to understand the dual character of some conflicts, https://www.thecommunists.net/theory/marxist-tactics-in-wars-with-contradictory-character/
[6] Дивіться всі документи RCIT про Українську війну і конфлікт НАТО і Росії тут: https://www.thecommunists.net/worldwide/global/compilation-of-documents-on-nato-russia-conflict/
[7] Про це див. On War and Revolution: Loukas Karliaftis’ Speech in the Athens Debate, in: Revolutionary History: Trotskyism and Stalinism in Greece (Vol. 3 No. 3, Spring 1991), https://www.marxists.org/history/etol/revhist/backiss/vol3/no3/karliaft.html
[8] Workers Power: The Degenerated Revolution: The Origin and Nature of the Stalinist States, London 1982; зокрема див. глави The survival and expansion of Stalinism after the Second World War”, “Bureaucratic social revolutions and the Marxist theory of the state” і “Tito and Mao: disobedient Stalinists“. Цю книжку можна прочитати онлайн або завантажити як PDF на нашому вебсайті, https://www.thecommunists.net/theory/archive-documents-from-the-lrci-and-lfi/#anker_6.
[9] У нашій вищезгаданій книжці про сталінізм ми також критично розглядаємо спартакістський аналіз; див. “The Spartacist school of Stalinophilia”, pp. 118-119.
[10] Leon Trotsky: The USSR in War (1939), in: Leon Trotsky: In Defense of Marxism, New York 1942; reprinted by Pathfinder New York 1973, p. 19, http://www.marxists.org/archive/trotsky/1939/09/ussr-war.htm
[11] Workers Power: The Degenerated Revolution, p. 55
[12] Workers Power: The Degenerated Revolution, p. 119
[13] Див. напр. China: On the Relationship between the “Communist” Party and the Capitalists. Notes on the specific class character of China’s ruling bureaucracy and its transformation in the past decades, 8 September 2024, https://www.thecommunists.net/theory/china-on-the-relationship-between-communist-party-and-capitalists/; China: On Stalinism, Capitalist Restoration and the Marxist State Theory. Notes on the transformation of social property relations under one and the same party regime, 15 September 2024, https://www.thecommunists.net/theory/china-on-stalinism-capitalist-restoration-and-marxist-state-theory/; China: Does the Stalinist Regime Support or Oppose Capitalism? Reply to a critique of the ICL (Spartacists), 22 September 2024, https://www.thecommunists.net/theory/china-does-the-stalinist-regime-support-or-oppose-capitalism/
[14] Див. напр. Wikipedia, https://en.wikipedia.org/wiki/Red_Army
[15] Leon Trotsky: The Death Agony of Capitalism and the Tasks of the Fourth International, in: Leon Trotsky: The Transitional Programme for Socialist Revolution, Pathfinder Press, New York 1977, p. 135