Китай: Про відносини між «комуністичною» партією і капіталістами

Нотатки з особливого класового характеру керівної бюрократії Китаю та її трансформації за останні десятиліття

Есей (з 5 таблицями) Міхаеля Прьобстінга, Революційна Комуністична Міжнародна Тенденція (RCIT / РКМТ), 8 вересня 2024, www.thecommunists.net

Зміст

Вступ

Декілька слів про шлях до капіталістичної реставрації

Поява китайської буржуазії

Як КПК створила капіталістичний клас і злилась із ним

«Вісім Безсмертних» і «Червоні принци»

Що значить політика Сі Цзіньпіна з дисциплінування «непокірних» і «корумпованих» елементів?

Висновки

---

Вступ

Швидкий процес капіталістичного розвитку у Китаї і його підняття як імперіалістичної сили складають одні з найбільш важливих питань сучасних марксистів. Тому РКМТ випрацювала низку детальних досліджень, у яких це питання розглядалося з теоретичної і аналітичної сторін, а також обговорювалися можливі наслідки для програми визвольної боротьби. [1]

Ми показали, що сталіністський режим започаткував реставрацію капіталізму на початку 1990-х після жорстокого придушення повстання робітників і студентів на площі Тяньаньмень у липні 1989 року. Проводячи серію ринкових реформ у 1990-х роках, режимові вдалося ввести капіталістичний закон вартості у великих секторах китайської економіки. У результаті цього процесу була створена сильна національна буржуазія, значний середній клас і робоча аристократія. Водночас Китай стрімко розширив свої виробничі здатності, які з одного боку запропонували західним капіталістам вигідні можливості іноземних інвестицій, а з іншого боку призвели до формування значних національних монополій, що ставали більш серйозними конкурентами за свою частку світового ринку. Наприкінці 2000-х років, після того, як вдалося відносно успішно впоратися з наслідками кризи 2008-го року для світової капіталістичної економіки, Китай перетворився на імперіалістичну силу і почав кидати серйозний виклик гегемонії США.

Наступний есей є першим у серії статей, де ми будемо обговорювати специфічні питання, що стосуються розвитку китайського капіталізму. Перша робота буде розглядати питання відносин між «Комуністичною партією Китаю» (КПК) і китайською буржуазією та вплив обох на характер керівної бюрократії. Ми розглянемо, як розвивалися ці відносини протягом останніх трьох десятиліть та як це змінили класовий характер сталіністської бюрократії та її роль у державі.

Декілька слів про шлях до капіталістичної реставрації

У нас нема наміру тут повторювати свій аналіз процесу капіталістичної реставрації у Китаї і ми відсилаємо читачів до відповідних робіт. [2] Ми, натомість, вкажемо тільки на декілька рис, які важливі для розуміння відносин між партією і народжуваною буржуазією.

Шлях Китаю до капіталізму завжди значно відрізнявся від відповідного шляху СРСР і більшості східноєвропейських країн. Поки в останніх процес капіталістичної реставрації йшов рука в руку з крахом політичного режиму, КПК вдалося залишитися при владі. Проте ж у цьому вона не була винятком. Ми бачили подібні процеси у В’єтнамі, Лаосі і на Кубі. Далі, у кількох центральноазійських країнах сталіністська партія тільки змінила назву, але залишилася при владі з тими самими людьми нагорі.

Чому процес капіталістичної реставрації у Китаї розвивався настільки відмінно від СРСР? Це пояснюється кількома причинами. По-перше, всі сталіністські держави засновувалися на однаковому пост-капіталістичному способі виробництва (бюрократичне планування на основі націоналізованої економіки), але вони починали з різних рівнів розвитку виробничих сил. По суті, китайська економіка була значно відсталішою і мала значно більший сільський сектор відносно Радянського Союзу. Коли Пекін розпочав свої ринкові реформи у 1978 році, більше, ніж 82% населення, майже 800 мільйонів людей, були селянами, а у сільському господарстві було зайнято 70,5% робітників. [3]

Для порівняння, тільки 20% радянських робітників працювали у сільському господарстві станом на 1984 рік, а майже всі ці селяни майже все своє життя були зайняті у колгоспах і радгоспах, тобто на колективних ділянках. [4] У результаті в Китаї існував значно більший клас дрібнобуржуазних селян, що створило більш сприятливе середовище для реставрації капіталізму.

З цим пов'язано те, що КПК залишила більшу історичну легітимність на момент капіталістичної реставрації, бо значні верстви населення особисто за своє життя відчули революцію 1949-1952 років — значну подію, яка завершила панування іноземних імперіалістів, десятиліття громадянської війни і правління жорстоких воєначальників, жадібних князьків-землевласників і корумпованих бюрократів. [5] Для порівняння на кінець існування Радянського Союзу не залишилося майже нікого, хто особисто пережив Жовтневу Революцію 1917 року.

Далі, з особливих історичних причин, у Гонконзі, Макао, на Тайвані і в інших країнах існувала значна китайська діаспора із значним капіталістичним класом. Ці елементи також були сприятливим для реставрації капіталізму в Китаї чинником.

Ці об’єктивні фактори були основою для вкрай відмінної політики режиму. Горбачов намагався ввести кілька ринкових реформ у другій половині 1980-х років не з наміром ввести капіталізм, а скоріше як свого роду Нео-НЕП (тобто радикальна версія бухарінської прокуркульної політики 1920-х). Відповідно, Горбачов мав намір відродити приватний ринок без зняття ключових елементів пост-капіталістичного способу виробництва (націоналізація ключових секторів економіки, монополія на зовнішню торгівлю, планування). Проте ці реформи не вдалися, оскільки, як зазначалося вище, не існувало суспільних передумов і сталіністський режим уже відмирав. [6]

Для порівняння, ринкові реформи, які почав вводити пост-маоїстський режим Дена Сяопіна у 1978 році, могли відповідати інтересам секторів дрібнобуржуазного селянства. Як і Горбачов, Ден не намагався відновити капіталізм, а радше думав, що режим міг би з’єднати такий Нео-НЕП із чинними пост-капіталістичними виробничими відносинами. Тому, хоч ортодоксальні маоїсти засудили Дена як «того, хто йде капіталістичним шляхом», ми натомість розглядаємо його про-ринкову політику як (ілюзорну) спробу з’єднати ринковий Нео-НЕП зі сталіністським «соціалізмом».

Проте, хоч ці реформи і призвели до економічного росту і їм вдалося створити свого роду приватний ринок, але вони також загострили суспільні та політичні суперечності і нарешті спровокували робітників і студентів повстати у квітні-червні 1989. Щоб запобігти своєму поваленню, режим жорстоко придушив революційний підйом. Після успіху в цьому сталіністський режим був вимушений переглянути свою політику. І це не тільки через глибоку кризу в 1989 році, але й на фоні краху режимів СРСР і Східної Європи — доля, якої, очевидно, вони намагалися уникнути. Результатом цього процесу внутрішніх дебатів і боротьби фракцій у верхівці КПК був відомий Південний тур Дена в 1992 році. Він показав, що режим вирішив з’єднати суворе збереження тотального політичного контролю партії з рішучим поштовхом до реставрації капіталізму.

Це стало вкрай очевидним у наступні роки, як ми розбирали у вищезгаданих дослідженнях. Величезні сектори економіки були приватизовані, а підприємства, якими володіла держава, були реструктуровані згідно капіталістичного закону вартості, мільйони працівників звільнено, була скасована відома «залізна миска рису» (铁饭碗), вітався іноземний капітал тощо.

Поява китайської буржуазії

Звісно, цей хід капіталістичної реставрації йшов рука в руку з появою величезного мільйонного класу підприємців і численних великих корпорацій. У наслідку частка дрібних і великих капіталістів, включно із самозайнятими, збільшилася у китайському міському населенні від менше 1% у 1988 році до 12,3% у 2013 році. [7]

Отже, соціальний склад міської еліти (визначається тут як вищі 5% населення за рівнем доходу) зазнав якісної зміни. У 1988 році, тобто в останній період Китаю як деформованої робітничої держави, у цій еліті досі панували члени державного апарату (тобто бюрократія) і робітнича аристократія. Через 25 років панівними групами стали капіталісти і спеціалісти (див. таблицю 1).

Таблиця 1. Соціальний склад міського топ-5% по доходу (відсоток індивідів) [8]

У зв’язку з цією динамікою змінилося джерело доходу еліти. У 1988 році джерелом доходу еліти переважно був державний сектор. Майже 4/5 доходу еліти походило від держави і колективних секторів, а роль приватного сектору була мінімальною (6% доходу еліти). Станом на 2013 рік, приватний сектор вже перегнав державний сектор як панівний сектор-джерело доходів еліти. [9]

Створення і експансія китайської буржуазії також відбивається у різкому зростанні соціальної нерівності і концентрації доходу і багатства в руках керівного класу і верхніх прошарків середньої верстви.

До початку процесу реформ у 1978 році, частка національного доходу, яка йшла верхнім 10% населення, складала 27%, що дорівнювало частці, яка йшла нижчим 50%. Це кардинально змінилося у наступні десятиліття, і станом на 2015 рік частка доходу нижчих 50% населення складала трохи менше 15%, а частка верхніх 10% збільшилася до 41%. [10] Частка національного багатства еліти збільшилася ще більш різко. Верхні 10% володіли 67,8% і верхній 1% володів 30,5% (див. таблицю 2)!

Таблиця 2. Розподіл доходу і багатства у Китаї, 2021 рік [11]

Дослідницька команда навколо Томаса Пікетті показала у недавно опублікованій книжці, що рівень приватного багатства у Китаї зараз майже на тому самому рівні, як в Індії, і майже такий, як у Північній Америці і Західній Європі: «У Китаї був найбільший підйом приватного багатства в останні десятиліття. На момент реформ «відкритості» в 1978 році приватне багатство в Китаї дорівнювало трохи більше 120% національного доходу; станом на 2020 рік воно досягло 530%. Більшість цього зростання зумовлене житлом (яке піднялося з 50% приватного володіння до майже 100% у цей період), а також корпоративною власністю (від 0% приватної власності у 1978 році до 30% сьогодні). Ці зростання підіймають загальний рівень приватного багатства у Китаї, відносно національного доходу, на рівень, подібний американському і французькому». [12]

Також концентрація приватного багатства у Китаї, як було показано вище, де 1% володіє 30,5% багатства, подібний до великих капіталістичних країн. В Індії, топ-1% володіє приблизно 33% приватного багатства, в США ця частка 35% і в Західній Європі приблизно 22%. [13] Як показали Пікетті, Ян і Цукман в іншій роботі, топ-10% людей в Китаї володіють часткою багатства (67% на 2015 рік), яка наближається до рівня США (72%) і набагато вище, ніж в країнах як Франція (50%). [14]

Тому майже не дивує те, що капіталістичний клас Китаю став достатньо сильним, щоб грати глобальну роль. Відповідно, як ми показали у своїх роботах, сьогодні він здатен кидати виклик панівному положенню американських конкурентів (див. таблиці 3-5).

Таблиця 3. Вищі 10 країн по рейтингу компаній Fortune Global 500 (2023) [15]

Таблиця 4. Вищі 5 країн по Forbes Billionaires 2023 [16]

Таблиця 5. Вищі 10 країн по Hurun Global Rich List 2024 [17]

Як КПК створила капіталістичний клас і злилась із ним

Створення національного капіталістичного класу з самого початку було тісно пов’язано із бюрократією КПК та її політикою. Це був неминучий результат двох процесів. По-перше, центральне керівництво у Пекіні вирішило обмежити роздутий бюрократичний апарат, від державного до регіонального і місцевого рівнів. Тому багато бюрократів мали відшукати альтернативну роботу. Рішенням стало створення державних, напівдержавних і приватних підприємств. За даними одного економіста, у деяких регіонах Китаю аж до 70% державних і партійних осередків створили такі підприємства. [18]

«У 1990-ті роки осередки державної адміністрації в Китаї створювали комерційні підприємства для отримання доходу для себе і для зайнятості своїх посадовців. Ці нові державні підприємства відрізняються від державних підприємств, які існували у плановій економіці, і своєю організацією, і своїм джерелом інвестицій, і вони ані планувалися як частина програми ринкових реформ, ані очікувалися розробниками політики центрального уряду. Вони, натомість, були спонтанною відповіддю окремих осередків на потреби і можливості, які виникали у процесі економічної лібералізації». [19]

По-друге, і у зв’язку з цим, новим підприємцям було необхідно побудувати близькі взаємини з бюрократією задля отримання від них допомоги. Група економістів підсумувала цей процес у 2007 році так: «Майже відсутній наприкінці 1970-х років китайський приватний сектор зазнав швидкого розвитку. У результаті економічна система Китаю поступово переросла державну власність. Розвиток приватного сектору в Китаї може бути поділений на три стадії. У першій стадії з 1978 по 1984 рік приватні підприємства були обмежені дрібними приватними конторами не більше восьми робітників самозайнятих (個體戶). Приватний сектор визнавався за простий експеримент і йому дозволялося існувати у секторах, де не було присутності великих державних підприємств. У другій стадії, з 1984 року по 1992 рік, приватні підприємства зростали і в 1988 році були санкціоновані справжні приватні фірми (私营企业). Проте навіть після виходу офіційних правил регуляції приватних підприємств багато приватних підприємців уникали цієї форми власності. Приватні підприємства й надалі стикалися з політичною невпевненістю, дискримінацією і тяжкими обмеженнями, деякі з них були посилені після Тяньаньменьського інциденту в 1989 році. Отже, підприємці формували союзи з місцевими урядами і державними підприємствами, створюючи купу організаційних форм. Для прикладу, багато приватних підприємців реєстрували свої підприємства як колективні підприємства, через що поширилося поняття «фіктивних колективів». На початку 1992 року Південний тур Дена Сяопіна поклав початок новому поштовху до ринкових реформ, що з часом створило більш сприятливі умови для приватного сектору. Важливим легальним кроком стало оприлюднення Закону КНР про компанії в 1994 році. Реалізація цього закону створила умови для зближення структур управління приватних і державних підприємств у Китаї. Залежно від місця і розміру, приватні підприємства почали переходити від корпоративних структур із непрозорою структурою власності до корпорацій з обмеженою відповідальністю. У цьому процесі зацікавлені сторони перетворювали свою неформальну власність на акціонерний капітал. Як корпорації з обмеженою відповідальністю, приватні підприємства могли отримати сильнішу організаційну ідентичність відповідно до свого політичного і соціального середовища. Фактично, багато з цих «фіктивних колективів» вирішили відкрито перейти у приватні компанії з обмеженою відповідальністю. Нові ініціативи, починаючи з середини 1990-х років, під політикою «抓大放小» (чжуада фансяо, «схопити велике і відпустити мале») і «改制» (ґайджи, «перетворення») державних підприємств також дало можливість приватним підприємствам скуповувати частки у державних підприємствах. Як наслідок, на 2001 рік більшість дрібних державних підприємств уїзних урядів і нижче були приватизовані». [20]

У результаті, виникли так звані політичні мережі «關係» (ґуансі, «кумівство, кругова порука»), які будувалися «навколо приватних підприємств, посадовців місцевих урядів, партійних кадрів і політичних представників». Ці мережі «дозволили підприємствам впливати на творення політики, отримання вчасної інформації про політичні зміни, доступ до банківського кредиту і отримання більшої впевненості у своїх бізнес-середовищах». [21]

Цей процес призвів до різкого збільшення числа партійних членів серед підприємців. Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років частка приватних підприємців з партійним членством становила 17-20%. Коли керівництво змінило партійну конституцію, аби офіційно дозволити приватним підприємцям приєднатися до КПК, ця частка піднялася вдвічі до 34%.

Що є особливо цікавим для нашого дослідження, так це той факт, що фактично тільки вкрай небагато приватних підприємців приєдналися до КПК. Значне число цих капіталістів, до 90% згідно з дослідженням, натомість приєдналися до партії ще до початку свого підприємництва: «Різке зростання числа «червоних капіталістів» було скоріше результатом руху партійних членів до бізнесу, ніж результатом рекрутування партією приватних підприємців». [22] Це сильно відображає тісний зв’язок бюрократії і капіталістичного класу.

Отже, частка таких капіталістів у провідних інститутах також збільшилася. Згідно з іншим дослідженням, частка підприємців, які були депутатами Всекитайських зборів народних представників зросла з 10,3% до 18,2% у 1997-2004 рр, а частка підприємців, які були членами Китайської народної політичної узгоджувальної ради, зросла з 22% до 30,6%. Також дедалі більше приватних підприємців займали позиції у місцевих партійних та урядових осередках. Їхня частка в 1997 році становила 2,3%, і зросла до 3,3% у 2002 році. [23]

Керівники бізнесів у державнокапіталістичному секторі майже всі є членами партії: «Порівняно з підприємцями з приватного сектору, значне число бізнес-керівників з державного сектору представлено у важливих партійних органах, як-от Центральному Комітеті. У 2002 році їм вперше було дозволено увійти у Центральний Комітет як окремій групі, наряду з представниками центрального уряду і партійних інститутів, провінцій, військового і академічного кіл. Так, було обрано 18, включно з двома постійними членами і 16 заступниками». [24]

«Вісім Безсмертних» і «Червоні принци»

І все ж було би помилкою уявляти це злиття бюрократів і капіталістів як периферичний процес, що не змінив би характер партії і державного керівництва. Насправді ж навпаки: всі прошарки бюрократії, від місцевого до найвищого рівня, були прямо і тісно залучені у цей процес перетворення від самого початку. Фактично, навіть центральне керівництво КПК завжди було частиною цього процесу обуржуазнення, і вони навіть були серед найперших!

Центральне ядро керівництва КПК — групу навколо Дена Сяопіна, яка прийшла до влади після смерті Мао в 1976 році і відсторонення так званої «банди чотирьох» — часто називали «Вісім Старійшин», також часто «Вісім Безсмертних» (八大元老) — алюзія на народну китайську міфологію. Звісно, після того як померли ці старі керівники, виникли нові центральні керівники. Нащадки таких найвищих бюрократів часто називалися «червоними принцами» (太子党), оскільки вони, як відомо, використовували свої родинні зв’язки для особистих інтересів.

Детальні дослідження ролі цих «Безсмертних» і «червоних принців» показують, що їхня експлуатація ринкових реформ від самого початку виявилася вкрай успішною, і їм вдалося накопичити величезне багатство зі значними частками у бізнесі. Прикладом цього є родина Дена Сяопіна, центрального керівника у перший період ринкових реформ. Його дочка, Ден Жун, та його син, Ден Чжифан, були серед перших у бізнесі нерухомості, навіть перед тим, як нові правила в 1998 році комерціалізували ринок масового житла у Китаї. В 1994 році Ден Жун стала головою будівництва у Шеньчжені, де квартири на той час коштували до 240 000 доларів кожна. Зять Дена У Цзяньчан, керівник у державній металургійній компанії, став замміністра металургії і керівником Китайської металургійної компанії. Він і інший зять Дена, Чжан Хун, керували компаніями, які об’єдналися, аби викупити в General Motors Co. одного з ключових виробників матеріалу для рідкоземельних магнітів. [25]

Родина іншого з «Восьми Безсмертних», колишнього військового керівника Ван Чженя, також була дуже успішна в бізнесі. Згідно Bloomberg, двоє з його синів мали частки в туристичному бізнесі в одній з долин у північно-західному Китаї. Ван Цзюнь був старшим керівником корпорації Citic Group, великого державного підприємства, і China Poly Group, комерційної організації, пов’язаної з військом. Пізніше він брав участь у розвитку полів для гольфу в Китаї, а його дочка Цзінцзін володіє домом у Гонконзі за 7 мільйонів доларів.

Це — лише два дуже яскравих приклади, але є і багато інших. У 2012 році Bloomberg опублікували аналіз багатства мережі «Восьми Безсмертних». Згідно із цим дослідженням, з 103 нащадків цих восьми лідерів, 43 мали свої власні компанії або значні частки в інших, а 26 мали посаду в великих китайських державних підприємствах.

Покоління керівників, які приходили після «Безсмертних», ішли тим самим шляхом. Цзян Мяньхен, син Цзян Цземіня, найвищого керівника Китаю з 1989 по 2002 рік, став великих гравцем у телекомунікаційному бізнесі. Родина Лі Пена, іншої ключової фігури цього періоду, володіла значною часткою в енергетичному секторі. Родина Чжу Жунцзі, прем’єр-міністра у 1998-2003 рр, дуже активна у секторі фінансів. У вищезгаданій літературі можна знайти набагато більше прикладів про капіталістичні бізнес-інтереси верхівки КПК та їхніх родин.

Згідно зі звітом Китайської Академії соціальних наук 2008 року, 2900 синів і дочок високопосадовців володіли колективним багатством у 2 трильйони юаней. У Гуандуні всі 12 великих компаній з нерухомості керувалися або мали зв’язки з дітьми високопосадовців-членів місцевих політичних постійних комітетів, або депутатів національних або місцевих народних конгресів, або місцевої Китайської народної політичної узгоджувальної ради.

Газета Чженмін у Гонконзі повідомляла в 2016 році, що згідно даних Дослідницьких Офісів Уряду КНР, Партійної школи Центрального Комітету і Академії соціальних наук, 78% «принців» другого покоління та їхніх родин, а також 83% «принців» третього покоління та їхніх родин були бізнесменами. 80% керівників КПК другого і третього поколінь стали мільярдерами через бізнес.

У підсумку, ми бачимо, що злиття бюрократів і капіталістів було не поодинокими випадками, а, натомість, загальною моделлю, як бюрократія ставала буржуазією за своїм соціальним характером. Як така, вона перетворилася зі сталіністської бюрократії, яка панувала у деформованій робітничій державі, у сталіністсько-капіталістичну бюрократію на чолі капіталістичної держави.

Що значить політика Сі Цзіньпіна з дисциплінування «непокірних» і «корумпованих» елементів?

Відтоді як Сі Цзіньпін прийшов до влади в 2012 році, сталіністсько-капіталістичний режим пройшов процес посилення свого бонапартистського характеру. Сі сьогодні є єдиним і беззаперечним лідером, тоді як у попередні десятиліття (після смерті Мао), центральне керівництво було натоміть малою групою керівників (як-от вищезгадані «Вісім Безсмертних» навколо Дена). Так само Сі скасував ліміт на два терміни для президентів і прем’єр-міністрів (тобто вісім років), а тому він може правити, скільки забажає.

Як ми показали у попередніх розділах, відбувався широкомасштабний процес обуржуазнення партії і державної бюрократії. Більшість елітних родин мають зв’язки з приватним або державно-капіталістичним бізнесом. Звісно, це мало масштабні центробіжні наслідки, адже кожна капіталістична (або елітна) родина переслідує передусім свої власні інтереси. Результатом цього стала серія корупційних скандалів, які викликали народні протести і ще більше дискредитували керівну партію.

Тому ключова риса режиму Сі — це його спроба заново встановити дисципліну серед керівної еліти. Результатом стали постійні чистки непокірних елементів і кілька судових процесів проти корумпованих бюрократів. Прихильники китайського режиму називають ці чистки прикладами, як Сі хоче стримати чи навіть придушити монополістичних капіталістів. Проте це абсолютно хибна інтерпретація.

У власних інтересах керівного класу, який включає як вищу бюрократію, так і монополістичних капіталістів, забезпечити стабільне існування режиму. Китайське суспільство розривається соціальними напруженнями і браком політичної довіри до режиму. Єдиним способом, як китайська буржуазія може стримати вибухові класові суперечності і продовжити свою глобальну експансію, це посилити бонапартистський режим, що придушує народні маси. Така політика включає публічне засудження і переслідування «нелояльних» і «занадто жадібних» елементів.

Але всупереч переконанням симпатиків китайського режиму, це є типовий підхід для бонапартистських режимів, що не містить ані грама антикапіталізму! Режим у даній країні представляє інтереси керівного класу в цілому (відповідно, панівних угрупувань цього класу), а не інтереси окремих індивідів. Так було протягом цілої історії класових суспільств. Саме тому королі та імператори (включно з китайськими) вбивали своїх противників — включно з членами своєї власної родини.

Так само фашистські режими переслідували певні групи капіталістів, або через їхню приналежність до дискримінованої меншості (наприклад, євреїв), або через те, що вони з політичних причин протистояли режиму.

Ми бачили подібні історії у попередні десятиліття, зазвичай у країнах, де панували бонапартистські режими. Путін переслідував кількох «нелояльних» олігархів (наприклад, Володимира Гусинського, Бориса Березовського, Михайла Ходорковського) і там відбуваються регулярні арешти корумпованих вищих бюрократів (насправді вони всі корумповані, але ті, хто попадають у політичну опалу, можуть легко поміняти свій розкішний маєток на тюремну камеру).

Так само спадковий принц Мухаммед ібн Салман в Саудівській Аравії має цілу історію переслідування конкурентів у своїй великій родині. У Таїланді військова диктатура у 2006 році повалила і переслідувала мільярдера (і прем’єр-міністра) Таксина Чинавата, а в 2014 році так само проти його сестри, коли вона сама була прем’єр-міністеркою.

Словом, переслідування поодиноких капіталістів або бюрократів не означає, що даний бонапартистський режим став антикапіталістичним. Це тільки означає, що він має дисциплінувати непокірні елементи керівного класу задля захисту колективних інтересів цього класу. Далі, подібні чистки також відображають дійсні фракційні терки всередині керівного класу. Однак неможливо, щоб режим КПК міг виступити проти класу капіталістів як такого. Така можливість виключена просто тому, що це означало б, що партійна та державна бюрократія виступить проти себе та своїх родин! Жоден керівний клас не вчиняє самогубств!

Висновки

Наостанок підсумуємо основні результати нашого дослідження та сформулюємо деякі висновки.

1. Після придушення революційного повстання робітників і студентів у червні 1989 року і після спостереження за крахом сталіністських режимів в СРСР і Східній Європі, керівництво КПК вирішило на початку 1990-х років з’єднати капіталістичну трансформацію економіки зі збереженням політичної надбудови, тобто сталіністської диктатури. Націлившись на скасування соціального фундаменту деформованої робітничої держави (націоналізація ключових секторів економіки, монополія на зовнішню торгівлю, планування), режим змінив свій характер із сталіністського, що бюрократично захищає пост-капіталістичні способи виробництва, на прокапіталістичний і буржуазно-реставраційний.

2. У наступні роки керівництво КПК поставило серію реформ, включно з лібералізацією економіки, приватизацією значних секторів економіки, реструктуризацію державних підприємств згідно з капіталістичним законом вартості, звільнення мільйонів робітників з цих підприємств, скасування відомої «залізної миски рису», відкриття країни для іноземних інвестицій тощо. Ці реформи успішно встановили капіталістичну економіку.

3. Звісно, цей процес ішов рука в руку зі створенням нового капіталістичного класу. Цей клас, що складався як з приватних підприємців, так і з провідних директорів державних корпорацій, панує у сьогоднішній економіці Китаю. Він також поширюється глобально і відіграє провідну роль на світовому ринку. Із цим пов’язане зростання Китаю як імперіалістичної Великої Держави.

4. Від самого початку виникнення такого капіталістичного класу було пов’язане з партійною і державною бюрократією. Багато капіталістів були колишніми бюрократами, а їхні підприємства часто залежали від хороших відносин з посадовцями. У результаті виникла низка політичних мереж від найвищого до місцевого рівня, де капіталісти та партійна і державна бюрократія тісно співпрацює для взаємної вигоди. Нащадки багатьох бюрократів стали капіталістами і багато родин бюрократів КПК на всіх рівнях поєднують партійну і державну позиції з бізнес-інтересами. Такий процес соціального обуржуазнення сталіністської бюрократії також відображався у збільшенні представництва підприємців у провідних державних інститутах. Тому РКМТ говорить про сталіністсько-капіталістичний режим, адже і політична, і соціальна його функція є капіталістичними.

5. Ми можемо тому охарактеризувати партійну і державну бюрократію як буржуазну бюрократію, не тільки у політичному, а ще й у соціальному сенсі. Вона є буржуазною не тільки тому, що реалізує політику реставрації капіталізму і побудови Китаю як імперіалістичної Великої Держави, а ще й тому, що її соціальний характер також зазнав перетворень. У період деформованої робітничої держави її правління засновувалося на політичній владі на пост-капіталістичній економіці, тобто бюрократія жила з привілеїв, отриманих від такої керівної позиції. Оскільки капіталізм був реставрований, бюрократія дедалі більше йшла в бізнес, і родини багатьох бюрократів жили з сукупності матеріальних привілеїв з провідної партійної і державної позиції, а також і з прибутків від своїх капіталістичних бізнес-часток. Це стає очевидно з нашого аналізу родин «Безсмертних» і кар’єри численних «червоних принців».

6. Керівництво Сі Цзіньпіна, який перейняв владу в 2012 році, створило більш бонапартистський режим і консолідувало його. Сі вдалося це зробити через:

• збільшення державної підтримки капіталістів Китаю,

• інтегрування капіталістичного прагнення експансії на світовому ринку з централізованими геополітичними проєктами (як-от «Один пояс, один шлях»),

• посилення репресій проти боротьби робітників і молоді (наприклад різні місцеві страйки і протести селян, повстання в Гонконзі 2019/2020), а також проти внутрішніх критиків,

• дисциплінування «непокірних» і «корумпованих» елементів серед капіталістів і бюрократів.

7. Проте така політика дисциплінування «непокірних» і «занадто жадібних» елементів не є в жодному разі антикапіталістичною. Вона радше відображає політику капіталістично-бонапартистського режиму, який представляє інтереси керівного класу в цілому (відповідно, його панівних угрупувань), але не окремих індивідів.

8. РКМТ вважає ключовою задачею робітничого класу і пригноблених Китаю готуватися до соціальної і політичної революції, тобто революції, яка підірве бонапартистську диктатуру і експропріює капіталістичний клас для відкриття дороги до автентичного соціалістичного майбутнього, заснованого на робітничій демократії.

Примітки

[1] РКМТ публікувала численні документи про капіталізм в Китаї та його перетворення на Велику Державу. Найбільш важливими є наступні: Michael Pröbsting: Anti-Imperialism in the Age of Great Power Rivalry. The Factors behind the Accelerating Rivalry between the U.S., China, Russia, EU and Japan. A Critique of the Left’s Analysis and an Outline of the Marxist Perspective, RCIT Books, Vienna 2019, https://www.thecommunists.net/theory/anti-imperialism-in-the-age-of-great-power-rivalry/; див. також від того автору: “Chinese Imperialism and the World Economy”, есей, опублікований у другому виданні “The Palgrave Encyclopedia of Imperialism and Anti-Imperialism” (edited by Immanuel Ness and Zak Cope), Palgrave Macmillan, Cham, 2020, https://link.springer.com/referenceworkentry/10.1007%2F978-3-319-91206-6_179-1; China: An Imperialist Power … Or Not Yet? A Theoretical Question with Very Practical Consequences! Continuing the Debate with Esteban Mercatante and the PTS/FT on China’s class character and consequences for the revolutionary strategy, 22 January 2022, https://www.thecommunists.net/theory/china-imperialist-power-or-not-yet/; China‘s transformation into an imperialist power. A study of the economic, political and military aspects of China as a Great Power (2012), in: Revolutionary Communism No. 4, https://www.thecommunists.net/publications/revcom-1-10/#anker_4; How is it possible that some Marxists still Doubt that China has Become Capitalist? An analysis of the capitalist character of China’s State-Owned Enterprises and its political consequences, 18 September 2020, https://www.thecommunists.net/theory/pts-ft-and-chinese-imperialism-2/; Unable to See the Wood for the Trees. Eclectic empiricism and the failure of the PTS/FT to recognize the imperialist character of China, 13 August 2020, https://www.thecommunists.net/theory/pts-ft-and-chinese-imperialism/; China’s Emergence as an Imperialist Power (Article in the US journal 'New Politics'), in: “New Politics”, Summer 2014 (Vol:XV-1, Whole #: 57). Див. набагато більше документів РКМТ на спеціальній під-сторінці на вебсайті РКМТ: https://www.thecommunists.net/theory/china-russia-as-imperialist-powers/.

[2] Автор цих рядків аналізував процес капіталістичної реставрації у двох есеях, що були згадані у попередній примітці (“China‘s transformation into an imperialist power” і “How is it possible that some Marxists still Doubt that China has Become Capitalist?”). Наш аналіз засновується на роботах, пропрацьованих нашою організацією-попередницею, які зазвичай писалися нашим колишнім товаришем Peter Main: China: ‘socialism’ with capitalist characteristics” (in: Trotskyist International No. 11, 1993); China: Stalinists draw near their capitalist goal” (in: Trotskyist International No. 22, 1997); Restoring capitalism in China” (2000), http://www.fifthinternational.org/content/restoring-capitalism-china; China: From Mao to the market” (in: Fifth International, Vol. 2, No.4, 2007); China and International Perspectives” (2006), http://www.fifthinternational.org/content/china-and-international-perspectives.

[3] Thomas Vendryes: Land Rights in Rural China since 1978: Reforms, Successes, and Shortcomings, in: China Perspectives, 2010/4, p. 87

[4] William A. Dando and James D. Schlichting: Soviet Agriculture Today: Insights, Analyses, and Commentary, University of North Dakota, March 1988, p. 101

[5] Для нашого аналізу соціальної революції сталіністів 1949-1952 років див.: Workers Power: The Degenerated Revolution. The origins and nature of the Stalinist states, Chapter: The Chinese Revolution 1982, pp. 54-59.

[6] Для нашого аналізу останніх років сталінізму в СРСР і процесу капіталістичної реставрації ми звертаємо читачів до різних статей нашої організації-попередниці. Див. напр. LRCI: The death agony of Stalinism: The Crisis of the USSR and the Degenerate Workers’ States, 4 March 1990, https://fifthinternational.org/death-agony-stalinism-crisis-ussr-and-degenerate-workers-states/; Keith Harvey: Russia’s fast track to ruin, 30 March 1992, https://fifthinternational.org/russias-fast-track-ruin/; Russia: The death agony of a workers’ state, 30 June 1997, https://fifthinternational.org/russia-death-agony-workers-state/. Див. також: Michael Pröbsting: Russia as a Great Imperialist Power. The formation of Russian Monopoly Capital and its Empire – A Reply to our Critics, 18 March 2014, in: Revolutionary Communism No. 21, http://www.thecommunists.net/theory/imperialist-russia/

[7] Li Yang, Filip Novokmet and Branko Milanovic: From workers to capitalists in less than two generations: A study of Chinese urban elite transformation between 1988 and 2013, July 2019, WID.world Working Paper N° 2019/10, World Inequality Lab, p. 6

[8] Li Yang, Filip Novokmet and Branko Milanovic: From workers to capitalists in less than two generations, p. 23. Говорячи чіткіше, автори дослідження, до якого ми звертаємося, визначають еліту як вищі 5% міського населення по їхньому наявному (після сплати податків) доходу на душу населення.

[9] Li Yang, Filip Novokmet and Branko Milanovic: From workers to capitalists in less than two generations, p. 21

[10] Facundo Alvaredo, Lucas Chancel, Thomas Piketty, Emmanuel Saez, Gabriel Zucman: World Inequality Report 2018, pp. 107-108

[11] Chancel, L., Piketty, T., Saez, E., Zucman, G. et al.: World Inequality Report 2022, World Inequality Lab., p. 191

[12] Ibid, p. 77

[13] Chancel, L., Piketty, T., Saez, E., Zucman, G. et al.: World Inequality Report 2022, World Inequality Lab, pp. 93-94

[14] Thomas Piketty, Li Yang, and Gabriel Zucman: Capital Accumulation, Private Property, and Rising Inequality in China, 1978–2015, in: American Economic Review 2019, 109(7), p. 2489, https://doi.org/10.1257/aer.20170973

[15] Fortune Global 500, August 2023, https://fortune.com/ranking/global500/2023/ (значення частки порахували ми)

[16] Forbes: Forbes Billionaires 2023, https://www.forbes.com/sites/chasewithorn/2023/04/04/forbes-37th-annual-worlds-billionaires-list-facts-and-figures-2023/?sh=23927e7477d7

[17] Hurun Global Rich List 2024, 26.03.2024, https://www.hurun.net/en-US/Info/Detail?num=K851WM942LBU

[18] Jane Duckett: Bureaucrats in Business, Chinese-Style: The Lessons of Market Reform and State Entrepreneurialism in the People's Republic of China, in: World Development Vol. 29, No. 1, p. 23

[19] Ibid, p. 25. Див. також: “The new companies which were carved out of the old state structure in this way were often manned with former bureaucrats who merely changed their bianzhi status from administrative bianzhi to the bianzhi of industrial enterprises.” (Kjeld Erik Brødsgaard: Politics and Business Group Formation in China: The Party in Control? in: The China Quarterly, No. 211, September 2012, p. 627)

[20] Christopher A. McNally, Hong Guo, and Guangwei Hu: Entrepreneurship and Political Guanxi Networks in China's Private Sector, East-West Center Working Papers, Politics, Governance, and Security Series, No. 19, August 2007, p. 3

[21] Ibid, pp. 4-5

[22] Jin Yanga, Jian Huanga, Yanhua Deng, Massimo Bordignon: The rise of red private entrepreneurs in China: Policy shift, institutional settings and political connection, in: China Economic Review 61 (2020), pp. 6-7

[23] Ming Lu and Hui Pan: Government-Enterprise Connection. Entrepreneur and Private Enterprise Development in China, Peking University Press, Singapore 2016, p. 35

[24] Kjeld Erik Brødsgaard: Politics and Business Group Formation in China: The Party in Control? in: The China Quarterly, No. 211, September 2012, pp. 639-640

[25] Інформація про «Безсмертних» і «Червоних принців», приведена у цій главі, з наступних джерел: Kerry Brown: The New Emperors Power and the Princelings in China, I.B.Tauris & Co. Ltd, London 2014; Wing-Chung Ho: The New ‘Comprador Class’: the re-emergence of bureaucratic capitalists in post-Deng China, in: Journal of Contemporary China, 2013, Vol. 22, No. 83, pp. 812–827, http://dx.doi.org/10.1080/10670564.2013.782128; Bloomberg: Heirs of Mao’s Comrades Rise as New Capitalist Nobility, 26 December 2012, https://www.bloomberg.com/news/articles/2012-12-26/immortals-beget-china-capitalism-from-citic-to-godfather-of-golf; Lei's Real Talk: Xi Jinping’s tumultuous relations with the CCP princelings, 11 January 2024, https://leisrealtalk.com/xi-jinping-tumultuous-relations-with-princelings/