Ізраїльська війна 1948 року і виродження Четвертого Інтернаціоналу
Йосі Шварц, Революційна Комуністична Міжнародна Тенденція (RCIT / РКМТ), травень 2013, www.thecommunists.net
Вступ від редакції: наступний документ від товариша Йосі Шварца — великий внесок у двох відношеннях. По-перше, він окреслює марксистську позицію щодо колоністської держави поселенців Ізраїль, його появи та реакційної війни 1948 року, яку сіоністи називають чисто орвелівською мовою «війною за незалежність». До того ж, документ також важливий для розуміння історії позиції Четвертого Інтернаціоналу щодо сіонізму і національно-визвольної боротьби у Палестині. Зокрема товариш Шварц показує, що невеликі троцькістські сили в Палестині під керівництвом Тоні Кліфа (який пізніше став засновником центристської тенденції Міжнародних Соціалістів (International Socialists), відповідно Соціалістична робітнича партія у Британії) ніколи не розуміли національного питання в Палестині і не змогли прийняти революційну позицію. Це було одним із перших виразів процесу центристського виродження — неспроможність Четвертого Інтернаціоналу прийняти революційну поразницьку позицію для Ізраїлю і його війни в 1948 році і революційну оборонську позицію для арабських країн.
Автор, Йосі Шварц, однозначно один із найбільш підхожих марксистів для того, аби взятися за ці питання. Він ізраїльсько-єврейський троцькіст і антисіоніст, політично активний кілька десятиліть, завжди встаючи на словах і на ділі на бік палестинської визвольної боротьби. Він довгочасний лідер Інтернаціоналістичної соціалістичної ліги, яка нещодавно приєдналася до РКМТ і стала її секцією в окупованій Палестині/Ізраїлю.
Товариш Йосі Шварц наразі працює над марксистською позицією щодо численних воєн Ізраїлю в історії. Цей документ є першим у запланованій серії статей на цю тему. Ми сподіваємося, що цей документ спонукає дискусію серед серйозних революційних сил, як і в окупованій Палестині/Ізраїлі, так і на міжнародному рівні.
Війна 1948 року сіоністських збройних сил проти палестинців і арабських держав була війною не між імперіалістичною державою (Ізраїль ще не був імперіалістичною державою) і колоніями або напівколоніями. Це була війна між Ізраїлем, що був напівколонією, побудованою поселенцями-колоністами з одного боку, і палестинцями, які були пригнобленим колонізованим народом, і арабськими країнами, які були напівколоніями, з іншого боку. Для тих, хто користується формальною логікою, не було просто зайняти бік. Сьогодні більшість людей, які підтримують палестинців, погодилися би, що тоді було необхідно встати на бік палестинців і арабських держав. Проте вони зіткнулися би зі складностями, намагаючись пояснити, чому треба стати на бік арабських держав, які «керувалися» королями, що очевидно служили британським і французьким колоніальним панам.
Аргумент, який висувається багатьма прихильниками справедливої справи палестинців — про те, що у війні необхідно було виступити проти Ізраїлю, оскільки він є гнобительським суспільством колонізаторів-поселенців, — має хибу. Коли Британія боролася проти тринадцяти американських колоній в Американській війні за незалежність (1775—1783), прогресивна і революційна частина людства була на боці американських поселенців-колоністів, навіть при тому, що ці колоністи пригноблювали корінних індіанців. Було необхідно захищати індіанців проти білих поселенців і захищати поселенців-колоністів проти Британської імперії, адже Британська імперія була гіршим ворогом. Ніхто не міг би подумати, що Британська імперія боролася на боці індіанців. Ті, хто відмовилися встати на бік американських колоністів проти імперіалізму, помогли не індіанцям, а «імперіалістам».
Питання підтримати чи протистояти Ізраїлю в 1948 році, звісно, пов’язане з питанням чи підтримують марксисти питання самовизначення ізраїльтян.
Лише інтернаціоналістський світогляд робітничого класу, що вбачає єдність світу крізь призму революційної перспективи робітників у нерівномірно розвинених, але взаємопов’язаних частинах, здатен дати теоретичну відповідь на війну 1948 року.
Війна 1948 року відбулася в епоху занепаду капіталізму. Тому, хоч Американська війна за незалежність була першою стадією демократичної революції, яка завершиться з перемогою Півночі проти Півдня у Громадянській війні 1861-1865 років, Ізраїль, навіть будучи імперіалістичною державою, ніколи не пройшов і не міг пройти через демократичну революцію через природу цього періоду і природу сіонізму. Ізраїль не може дати палестинцям рівні права, адже тоді це більше не буде державою з єврейською більшістю громадян. Тоді Ізраїль більше не матиме виправдання для свого існування і цілий його політичний і військовий державний апарат опиниться під загрозою. Це, у такому разі, означатиме самогубство Ізраїлю, яке цей звір, звичайно, не хоче скоювати. Це і є причиною, чому вимога єдиної демократичної держави від річки до моря не може бути досягнена без соціалістичної революції.
Мета сіоністів у війні 1948 року
Якби Ізраїль був прогресивним суспільством, і якби Ізраїль вів революційну антиімперіалістичну війну у 1948 році, як заявляли тодішні сталіністи, регіональним результатом стало би послаблення імперіалістичного контролю над регіоном. У реальному світі відбулося протилежне.
Достатньо прочитати статті, щоденники, промови видатних сіоністів, включно і з лівими сіоністами, аби зрозуміти, що їхньою метою у війні 1948 року було розбити і примусити палестинців бігти зі своєї батьківщини. Це також показує, що сіоністи були зроблені з того самого тіста, що і південноафриканські африканери. Це стає ясно із самих слів провідних сіоністів. Процитуємо Володимира Яботинського, лідера ревізіоністських сіоністів: «Сіоністська колонізація, навіть найбільш стримана, має або бути закінчена, або проведена проти волі корінного населення. Ця колонізація може, як наслідок, продовжуватися і розвиватися тільки під захистом сили, незалежної від місцевого населення — залізної стіни, через яку не може прорватися місцеве населення. Це була in toto наша політика до арабів. Сформулювати її якось інакше було би тільки лицемірством». [1]
Пізніше Яботинський оголосив «залізний закон кожного колонізаторського руху, закон, який не знає винятків, закон, який існував у всі часи і в будь-яких умовах. Якщо ви бажаєте колонізувати землю, на якій вже живуть люди, ви повинні забезпечити розміщення там гарнізону, що діятиме від вашого імені. А інакше — а інакше, відмовтеся від своєї колонізації, адже без збройної сили, яка зробить фізично неможливими будь-які спроби знищити або запобігти цій колонізації, колонізація неможлива, не просто «складна», не «небезпечна», а саме НЕМОЖЛИВА! ... Сіонізм є колоністська авантюра, а тому питання збройної сили — питання життя і смерті. Важливо будувати, важливо розмовляти івритом, але, на жаль, ще важливіше могти вистрілити — або ж я більше не гратимуся в колонізацію». [2]
Йосеф Вайц, голова Департаменту колонізації Єврейського агентства, казав: «Є ті, хто вважає, що неєврейське населення, навіть якщо його частка висока, в межах наших кордонів буде ефективніше перебувати під нашим наглядом; а є й ті, хто дотримується протилежної думки, тобто вважає, що легше контролювати діяльність сусіда, ніж мешканця. [Я] схильний підтримувати останню точку зору і маю ще один аргумент (...) — необхідність збереження характеру держави, яка відтепер буде єврейською (...) з неєврейською меншиною, обмеженою 15 відсотками. Я сформував цю принципову позицію ще в 1940 році [і] вона зафіксована в моєму щоденнику». [3]
Давид Бен-Ґуріон, майбутній прем’єр-міністр Ізраїлю, уже в 1937 році писав у листі до свого сина про сіоністські плани вигнання палестинського народу: «Ми маємо вигнати арабів і зайняти їхні місця». [4]
Інші цитати Бен-Ґуріона підкреслюють сіоністські експансіоністські плани: «Ми маємо приготуватися піти у наступ. Наша мета — розбити Ліван, Транс-Йорданію і Сирію. Слабким місцем є Ліван, де мусульманський режим є штучним і нам буде легко його підірвати. Нам треба встановити там християнську державу, а далі ми розтрощимо Арабський легіон, знищимо Транс-Йорданію; Сирія паде перед нами. Потім ми розбомбимо, просунемося і захопимо Порт-Саїд, Александрію і Сінай». [5]
Іцхак Рабин писав у своїх мемуарах: «Ми вийшли назовні, Бен-Ґуріон за нами. Аллон повторив своє питання, «Що зробити з палестинським населенням?», Бен-Ґуріон, хитнувши рукою, показав такий жест, який означав «вигнати їх всіх!» [6]
Ізраїльський прем’єр-міністр Менахем Беґін висловлював сіоністський расизм у найбільш жорстокій прямоті у своїй промові до Кнесету (ізраїльського парламенту): «Наша раса є расою панів. Ми святі боги на цій планеті. Ми настільки же відрізняємося від нижчих рас, як вони від мурах. Насправді, порівняно до нашої раси, інші раси це звірі і тварини, щонайбільше худоба. Інші раси вважаються людськими екскрементами. Наша доля — панувати над нижчими расами. Наше земне королівство буде керуватися нашим лідером із залізним жезлом. Маси будуть лизати наші ноги і служити нам як раби». [7]
Ця невелика добірка цитат однозначно демонструє реакційний характер сіонізму, який планував створення держави Ізраїль та необхідну для цього війну з вигнання. Наскільки реакційними є війни Ізраїлю, настільки прогресивними є наслідки його поразок. Сьогодні ми можемо дуже чітко бачити це на прикладі останніх поразок Ізраїлю в Лівані, коли йому довелося тікати посеред ночі у 2000 році, під час другої ліванської війни, коли він зазнав поразки від Хезболли, у війні Палестинської адміністрації, підтриманої Ізраїлем, проти Хамасу в 2007 році та в останній війні проти Хамасу в 2012 році, стали важливими чинниками, що призвели до спалаху Другої інтифади у вересні 2000 року, а також до арабської революції, що триває з 2011 року. Ці поразки Ізраїлю переконали арабські маси не лише в тому, що Ізраїль можна перемогти, а й у тому, що арабських диктаторів теж можна перемогти. Якби Ізраїль був прогресивним суспільством, то його перемога 1967 року спричинила б масове повстання арабів. У реальному ж світі після війни 1967 року арабські маси відчували себе приниженими та слабкими.
Революційна хвиля після Другої світової війни
Війна 1948 року відбулася через кілька років після завершення Другої світової війни. Ближче до кінця і після кінця Другої світової війни, імперіалістичні керівні класи боялися нової революційної хвилі, подібно до тієї, що ширилася Європою і за її межами після Першої світової війни. Це була хвиля, що відчинила двері перемозі більшовизму. Видатний консервативний британський політик Квентін Гоґ висловив страх капіталістів і їхню готовність зробити все можливе задля стримання революції робітничого класу в 1943 році наступними словами: «Або ми їм дамо реформи, або вони дадуть нам революцію». [8]
Революційна хвиля робітничого класу дійсно вибухнула в Європі та її колоніях і напівколоніях у Африці й Латинській Америці наприкінці Другої світової війни. Революційний Четвертий Інтернаціонал зрозумів суперечності революційної боротьби в Європі. Так писав Джордж Новак, один із передових американських троцькістів:
«_Остання стадія війни підняла міцний спротив мас, спочатку в Італії, а потім і в усіх окупованих країнах. Робітники Італії, Франції, Бельгії, Греції, Голландії отримували зброю і створювали свої власні військові формування; займали у багатьох місцях заводи, засоби транспорту тощо; встановлювали народний контроль над розподілом їжі, чинили правосуддя, керували місцевими справами. Ці зародкові елементи двоїстої влади, якби їх було скоординовано, розвинуто та розширено, могли б стати основою для повного повалення капіталістичного панування та встановлення суверенітету трудящих мас у цих країнах.
Переможному довершенню до кінця повстання робітників перешкодили три головні фактори. По-перше, на повсталі маси тиснули повною вагою переважні військові сили англо-американських загарбників у контрреволюційному союзі з Кремлем задля зупинки їхньої боротьби. Ці троє змовилися поставити маріонеткові режими, підвладні їхній волі. По-друге, сталіністські й соціалістичні партії, які користувалися вірністю робітничих мас, працювали рука в руку із силами Союзників для порятунку капіталістичного управління, обеззброюючи робітничі маси військово і політично. По-третє, троцькістські групи і партії були надто слабкі і незрілі для втручання як вирішальної сили і запобігання цій катастрофі.
Із цих причин перша хвиля революції не досягла своєї мети в усій Західній Європі. Криваве придушення ELAS-EAM в Греції, разом із боягузливою капітуляцією їхнього сталіністського керівництва перед капіталістичною монархічною контрреволюцією за підтримки Британії, позначила кінець першого періоду. Після цього почався виразний відступ у революційній хвилі. Відбиття пролетарського наступу дало капіталістичним правителям час для перепочинку і дозволило їм повернутися до тимчасової і хиткої рівноваги.
Західноєвропейська буржуазія, за підтримки англо-американського імперіалізму і співучасті сталіністських і соціалістичних недолідерів, використала цю паузу для підсилення своїх хитких позицій, для подальшого підриву сили пролетаріату і для підготовки власних контрнаступів. Капіталісти, церква, армія мобілізують свої сили для укріплення і відновлення свого диктаторського правління. У Бельгії вони змовилися повернути короля Леопольда. Під британським покровительством в Італії і Греції монархісти й інші реакціонери проявляли дедалі більшу зухвалість та активність_». [9]
Придушення революційних виступів у колоніях і напівколоніях були дуже жорстокими. У деяких випадках імперіалістам вдавалося нанести революційним виступам робітничого класу поразки. У інших країнах, як-от Китаї, їм вдавалося за допомогою націоналістів і сталіністів уникнути революції робітничого класу, але не вдавалося повністю перемогти революції і це пояснює перемогу сталіністської селянської революції в 1949 році. Це означало таку ситуацію, коли робітничому класові було необхідно через політичну революцію повалити сталіністів, щоб відкрити дорогу для соціалізму. Оскільки цього не сталося, Китай сьогодні є капіталістично-імперіалістичною державою. [10]
Реакційні результати війни 1948 року в Палестині були частиною поразок революційної хвилі у «третьому світі». Будь-які спроби зрозуміти цю війну в ізоляції і поза історичним контекстом заведуть у глухий кут.
Сталінізм підтримав реакційну війну Ізраїлю 1948 року
У часи війни 1948 року сталіністи представляли сіоністську війну як антиімперіалістичну війну, а тому і створення Ізраїлю як прогресивну подію. У дійсності же це була перемога імперіалістів і контрреволюційна подія.
Уже в 1943 році Палестинська комуністична партія (ПКП) рухалася до об’єднання у межах організованого єврейського Ішуву. Протистоячи дрібненню і закликаючи до незалежної демократичної держави, ПКП все більше приймала двонаціональне бачення, засноване на «принципі рівноправ’я євреїв і арабів на вільний національний, економічний і культурний розвиток, без штучних втручань і у взаємній кооперацій і братерстві націй». [11] Цей рух до політичної підтримки сіонізму викликав відкол у ПКП, і в опозиції до цього руху виникла Ліга національного визволення — ліве крило, що складалося більше з палестинських патріотів.
Незважаючи на відмінності, обидві фракції погоджувалися на одному корінному принципі двонаціонального підходу: необхідність однаково відноситися до членів обох національних груп, як до громадян у спільній державі або як до членів національних колективів з рівними правами у федеральній державі, або як до груп з правом на національне самовизначення.
Радянські сталіністи визнали право на самовизначення для сіоністів вперше у травні 1947 року у промові посла СРСР в Об’єднаних націях Андрія Громико: «Необхідно завжди тримати в голові той беззаперечний факт, що населення Палестини складається з двох народів, арабів і євреїв. Обидва мають історичні корені в Палестині. Палестина стала батьківщиною для обох цих народів, кожен з них грає важливу частину в економіці і культурному житті країни. (...) Тому для вирішення палестинської проблеми, встановлення єдиної арабо-єврейської держави з рівними правами для євреїв і арабів має вважатися однією з можливостей і одним із підходів для вирішення цієї складної проблеми, що найбільше вартий уваги. Таке вирішення проблеми майбутнього Палестини може бути здоровою основою для мирного співісування і співпраці арабського і єврейського населень Палестини, в інтересах обох цих народів і в користі всього населення Палестини і для миру та безпеки Близького Сходу. (...) Якщо цей план буде неможливо реалізувати у зв’язку з погіршенням відносин між євреями і арабами, і буде дуже важливо дізнатися думку спеціального комітету з цього питання, тоді буде необхідно розглянути другий план, який, подібно до першого, також має прихильників у Палестині, та який пропонує розділення Палестини на дві незалежні автономні держави, єврейську і арабську». [12]
Цікаво прочитати звіт сталіністської допомоги у створенні Ізраїлю Нормана Бердичевського, фанатичного прибічника Ізраїлю: «_Найвідоміша і яскрава особистість Іспанської Республіки у вигнанні, баскський делегат до Кортесів (іспанського парламенту), Долорес Ібаррурі, яка переїхала у Радянський Союз, випустила в 1948 році з прокламацію, де вітала нову Державу Ізраїль і порівнювала загарбницькі арабські армії з фашистським повстанням, яке знищило Республіку. Всього кілька місяців раніше герой американської лівої, великий афроамериканський фолк-співак Поль Робсон заспівав на урочистому концерті в Москві, привівши натовп у захват, Пісню єврейських партизанів...
Лідери Ішуву, єврейської спільноти у Палестині, уже влітку 1947 року мали намір придбати зброю і відправити доктору Моше Сне (голові європейської гілки Єврейського агентства, провідного члена центристської Загальної сіоністської партії, який пізніше сильно полівішав і став головою Ізраїльської комуністичної партії) у Прагу задля покращення єврейського захисту. Він був здивований симпатією до сіонізму і інтересом у експорті зброї з боку чеського уряду. Сне зустрівся з міністром іноземних справ Владіміром Клементісом, який замінив не-комуніста і безсумнівно просіоністського Яна Масарика. Сне і Клементіс обговорили можливість передачі чеської зброї для єврейської держави і чехи дали свою згоду.
У січні 1948 року Бен-Ґуріон послав єврейських представників для зустрічі з генералом Людвіком Свободою, міністром оборони, і підписання першого контракту для чеської військової допомоги. Використовувалися чотири транспортних шляхи до Палестини, і всі через комуністичні країни: а) північний шлях через Польщу і Балтійське море, б) південний шлях через Угорщину, Югославію і Адріатичне море, в) через Угорщину, Румунію і Чорне море, г) повітрям, з Югославії до Палестини.
Спочатку літак Skymaster, який відправився з США допомогти у переправі зброї у Палестину з Європи, був змушений ФБР повернутися до США. Наприкінці травня Армія оборони Ізраїлю (АОІ) отримала приблизно 20 000 чеських гвинтівок, 2800 кулеметів і понад 27 мільйонів одиниць боєприпасів. Через два тижні прибули додаткові 10 000 гвинтівок, 1800 кулеметів і 20 мільйонів одиниць боєприпасів. Один із чесько-ізраїльських проєктів, який стривожив західну розвідку, був проєкт Чеської бригади, підрозділу, який складався би з єврейських ветеранів «Вільної Чехословаччини», які боролися з британською армією у Другій світовій війні. Бригада почала тренування у серпні 1948 року на чотирьох базах у Чехословаччині.
Чеська військова допомога Ізраїлю складалася з а) стрілецької зброї, б) 84 літаків — застарілі чеські Avia S.199, Spitfire і Messerschmidt, які грали велику роль у деморалізації армії противника, в) військового навчання і технічної підтримки. 7 січня 1949 року ізраїльські повітряні сили, що складалися з кількох Spitfire і чеських винищувачів Messerschmidt Bf-109 (секретно перевезених з чеських баз до Ізраїлю), підстрілили п’ять літаків Spitfire, які керувалися британськими пілотами і були в складі єгипетських повітряних сил над Синайською пустелею, що спричинило серйозний дипломатичний конфуз для британського уряду.
Навіть із чеською зброєю і радянською допомогою Ізраїль безсумнівно не був би здатний припинити арабські наступи без величезного притоку людської сили. Кількість добровольців із США, Канади і Європи була не більше 3000 людей, з них багато були загартованими ветеранами європейського і тихоокеанського театрів війни, але також було небагато ідеалістичної молоді з сіоністських рухів без військового досвіду і тренувань.
Але їхнє число було краплею в морі порівняно з більше, ніж 200 000 єврейськими мігрантами з радяньких країн Східної Європи, зокрема, Польщі, Болгарії (майже 95% всього єврейського населення), Румунії, Югославії, Чехословаччини, колишніх балтійських держав і навіть з Радянського Союзу. Ці мігранти приїжджали в Ізраїль вчасно для того, аби потрапити на фронт, або поповнити скорочені ряди громадянської людської сили. Без зброї і людської сили, які посилав «соціалістичний табір» для допомоги народжуваній ізраїльській державі, вона би була розбита.
У 1947 році, коли Сталін був переконаний, що сіоністи виженуть британців із Палестини, лінія партії різко змінилася. За радянським визнанням і допомогою Ізраїлю в 1948-1949 роках, Daily Worker і комуністична щоденна газета на їдиші в США Freiheit (свобода) змагалися між собою, хто краще пояснить нову партійну лінію щодо цього...
«Палестина стала важливим поселенням на 600 000 душ, розвила спільну національну економіку, зростаючу національну культуру і перші елементи державності і самоуправління палестинських євреїв».
В 1947 році резолюція Комуністичної партії США під назвою «Працюйте серед єврейських мас» засудила попередню позицію партії і заявила, що «єврейські марксисти не завжди виявляли позитивне ставлення до прав і інтересів єврейського народу, особливих потреб і проблем нашої власної американської єврейської національної групи і інтересів і прав єврейської спільноти у Палестині».
Нова реальність, що була створена у Палестині, була «єврейською нацією», яка заслуговувала право на самовизначення. Заслуговує уваги, що радянська пропагандистська машина навіть хвалила ультраправі підпільні групи Ірґун і банду Штерна за їхнє насильство проти британської влади_». [13]
Як результат, Радянський Союз був першою країною, яка де-юре легально визнала ізраїльську державу.
Сталіністська контрреволюційна політика надання сіоністам політичної і військової допомоги визначила результат війни. Це дозволило Ізраїлю вигнати більшість палестинського народу зі своєї держави, а сіоністи змогли пограбувати їхні маєтки. Сталінізм, незважаючи на «комуністичну» риторику, виявився значною контрреволюційною силою і ворогом міжнародного робітничого класу і пригноблених мас. Він дискредитував комунізм на десятиліття на всьому Близькому Сході. Керуючись такою самою реакційною логікою, більшість сталіністських сил сьогодні стали на бік диктатури Каддафі у Лівії у 2011 році і досі підтримують режим Асада в Сирії, який веде контрреволюційну громадянську війну проти повсталих народних мас. Справжня революційна партія робітничого класу у складі П’ятого Інтернаціоналу буде невпинно боротися проти цієї сталіністської політики.
Шахтманітський правоцентризм підтримує реакційну війну Ізраїлю в 1948 році
Політичні програми деяких центристів, які називають себе троцькістами, керуються у питанні соціалістичної революції в Палестині позиціями Четвертого Інтернаціоналу і шахтманістським відколом того періоду. Четвертий Інтернаціонал вже зробив одну центристську помилку в 1941 році, коли Кеннон із СРП під час судового процесу у Міннеаполісі в жовтні 1941 року висловив поступки перед оборонством і соціал-патріотизмом. Хоча Четвертий Інтернаціонал в цілому слідував революційному курсу під час Другої світової війни, але його виродження пізніше досягало свого піку. Цей процес виродження у бік центризму став сильно помітним, окрім ганебної позиції по війні Ізраїлю і Палестини в 1948 році, також у «відкритому листі» до Тіто і політичній підтримці Мао Цзедуна в 1948 році, відмовляючись від китайських троцькістів. Позиція інших так званих троцькістів перебувала під впливом шахтманітів, які знаходилися на правиці Четвертого Інтернаціоналу. [14]
Четвертий Інтернаціонал не зайняв чітку позицію стосовно війни, коли вона тільки почалась. Це саме по собі є проявом виродження. Пройшли місяці, поки Четвертий Інтернаціонал не прийшов до політичної позиції, яка врешті була неправильною. Ясно, що як організація у швидкому занепаді, організація, що перетворюється на центристську організацію, Четвертий Інтернаціонал вже не був здатний аналізувати війну з перспективи революційного міжнародного робітничого класу. Він захищав право на самовизначення ізраїльтян, хоча і протистояв поділу і займав позицію революційного поразництва як для Ізраїлю, так і для арабських країн.
У реальному світі неможливо підтримувати право на самовизначення однаково для ізраїльтян і для палестинців. Потрібно обрати сторону: або поселенців-колоніалістів, або пригноблених колонізованих палестинців. Підтримувати право на самовизначення означає підтримувати право на побудову держави. Сіоністська держава навіть на частині Палестини може бути побудована тільки через крадіжку палестинських земель. Окрім цього, створення будь-якої сіоністської держави, де більшість населення складають євреї, означає вигнання більшості палестинців із сіоністської території. Це було ясно вже в 1937 році, коли Комісія Піля пропонувала план розподілу території, а також до вигнання чверті мільйону палестинців. Ті, хто сьогодні підтримують існування Ізраїлю, протистоять повному праву на повернення палестинських біженців, які були вигнані Ізраїлем у 1947-1948 роках.
Шахтманіти, які відкололися від Четвертого Інтернаціоналу в 1940 році, детальніше сформували свою позицію по народжуваній сіоністській державі у своєму теоретичному журналі «Новий Інтернаціонал» (який вони привласнили після відколу від Четвертого Інтернаціоналу). Вони підтримали право на самовизначення Ізраїлю і протистояли арабським державам у цій війні. Четвертий Інтернаціонал, з іншого боку, протистояв розділенню території, і займав позицію революційного поразництва для сіоністів і для арабських держав.
Тепер ми ближче розглянемо позиції Четвертого Інтернаціоналу, троцькістів у Палестині (Революційна Комуністична Ліга), і шахтманітів.
Гел Дрейпер, шахтманіт, писав у липні 1948 року у «Новому Інтернаціоналі», який вже тоді був правоцентристським органом, що було би краще, якби план розділення не був прийнятий. Проте, оскільки він вже прийнятий, продовжує Дрейпер, необхідно захищати право Ізраїлю на існування, як віддзеркалення принципу права на самовизначення для всіх націй. У світлі цього права необхідно захищати Ізраїль проти реакційних арабських держав, які хочуть завадити реалізації цього права. Це була також, згідно з шахтманітами, політика більшовиків у випадку Фінляндії. Далі він пише проти Четвертого Інтернаціоналу:
«_Що, проте, ми мусимо сказати про самопроголошених соціалістів, які не дійшли навіть до цього? Ми думаємо про Соціалістичну робітничу партію Кеннона, яка нарешті змогла висловити кілька слів про палестинську ситуацію у випуску свого Мілітанта від 31 травня. Вони виступають за непідтримку будь-якої сторони. Результат жалюгідний і вартий уваги тільки з міркувань марксистського уроку: як не підходити до цього питання.
Цей урок достатньо простий: марксисти не вирішують підтримувати чи протистояти війні тільки на основі того, чи подобається їм чи ні політика керівників однієї з держав. Марксизм це ясно показував достатньо часто: підтримуючи війну Китаю проти Японії, іспанський лоялістський уряд проти Франко, війну негуса проти Мусоліні.
Питання, яке ми задали вслід за ленінським методом, було таким: продовженням якої політики є ця війна? Війна, за банальною істиною, є продовженням політики іншими, жорстокими засобами. У випадку кожної конкретної війни ми намагаємося аналізувати конкретну політику, продовженням якої є ця війна. Іспанський лоялістський уряд був імперіалістичним урядом; він експлуатував Марокко і пригнічував селян (і розстрілював їх під час бунтів!). Але коли фашисти Франко намагалися завоювати навіть цей жалюгідний уряд, ми закликали до його захисту — у наш власний спосіб, революційними засобами, без надання навіть найменшої політичної підтримки буржуазним лідерам Народного фронту, адже наш аналіз конкретності подій показав, що війна проти Франко випливала не з імперіалістичного характеру уряду, а з фашистської атаки на демократичну основу.
Колись це була абетка. Але погляди кеннонітів, схоже, базуються тільки на легкому підтвердженні реакційного характеру сіоністського керівництва євреїв: воно «загрожує спровокувати нові погроми проти євреїв і втягнути їх у нові лиха», воно «неминуче має стати інструментом американського імперіалізму», воно «закріплює позицію реакційних арабських правителів і дозволяє їм перекручувати соціальну боротьбу у своїх країнах у спільнотну боротьбу між арабським і єврейським народами». Це все правда, і саме тому захист єврейського права на самовизначення не може означати підтримку цих сіоністських лідерів чи їхньої політики. Так само правда, що війна Чан Кайші проти Японії була використана їм, аби спробувати затушувати і відвернути соціальну боротьбу в тилу його власних військ.
Але хіба не має єврейський народ «право на самовизначення і державність, як і всі інші народи»? Їхня повна відповідь: так, але навіть якщо ми абстрагуємо це питання з вищезгаданої соціальної реальності, залишається фактом те, що вони не можуть викроїти державу за рахунок національних прав арабських народів. Це не самовизначення, а завоювання території іншого народу.
Це нечесна відповідь. По-перше, це означає, що євреї мають право на самовизначення, але не мають права на його реалізацію. Це не має сенсу. Можна, як ми сказали, радити утриматися від його здійснення на користь іншого шляху дій; але це чисте шарлатанство надавати це право і в ту саму мить забороняти його реалізацію як «завоювання території іншого народу». По-друге, якщо євреї мають право на самовизначення, яку територію вони можуть «собі визначити» без порушення національних прав арабського народу? Чи є така територія взагалі? Очевидно, ні, як видно з цього аргументу. Що тоді означає це «так»?
Єдина чесна відповідь це заперечити, що євреї мають будь-яке право на самовизначення в Палестині, і пояснити чим вони відрізняються від інших народів. СРП останнє зробити не може, а тому вони мудро, якщо не лицемірно, утримаються від твердження першого.
Якщо побудова єврейської держави була «завоюванням території іншого народу» і нападом на «національні права» арабських народів, може бути тільки один висновок: арабські народи, тоді, мають право на самозахист проти цієї неспровокованої агресії. Як можна уникнути цього висновку? Але ж точно не сперечаючись, що лідери цих (атакованих) арабських народів нікчеми! Утім, саме так наші суб’єкти ухиляються від відповідальності за те, щоб відкрито й рішуче підтримати арабське вторгнення: вони (арабські правителі) у своїй антиєврейській війні (що? Це хіба не захисна війна проти неспровокованої спроби завоювання? — Дрейпер) намагаються відворотити боротьбу проти імперіалізму, і використовують прагнення арабських мас до національної свободи задля затушування соціальної опозиції до свого тиранічного правління.
Звичайно, звичайно — але у війні на захист від завоювання «інструментами американського імперіалізму» обов’язком соціалістів було б боротися проти арабських правителів, вимагаючи не просто продовження війни, а послідовного, безкомпромісного продовження війни... опору гнилому компромісу з ізраїльтянами, наприклад, опір будь-якому припиненню конфлікту, що не передбачає повного відвоювання всієї території Палестини, війну до самого кінця… так само, як це відстоювали наші китайські товариші, протистоячи компромісним буржуазним лідерам у війні проти Японії.
Наші суб’єкти уникають цього висновку з незрозумілих причин. Проте це єдина послідовна альтернатива до нашої власної послідовної політики_». [15]
Питання, яке можна задати людям, що стоять на позиції Гела Дрейпера, дуже просте: звідки ви берете цей високий абсолютний принцип захисту права на самовизначення всіх націй? Чи можете знайти його у Маркса? Точно ні. Маркс відомий протистоянням вимогам на самовизначення рабовласників Півдня у Американській громадянській війні. У 1848 році Маркс і Енгельс відмовилися підтримувати право на самовизначення південних слов’ян, адже це слугувало би інтересам російського царя, які разом із британським імперіалізмом були стовпами реакції. Чи ви взяли це від Леніна? Точно ні. Ленін виступав за знищення незалежності Польщі, яка під керівництвом правих націоналістів доєдналися до імперіалістичної атаки на російську революцію в 1920 році. Марксисти не захищають право на самовизначення імперіалістів, які пригнічують нації, а тільки право пригноблених націй. [16]
Щойно ми приберемо нісенітницю про святі принципи і подивимося на кожне питання з перспективи яка політика сприяє реалізації інтересів міжнародного робітничого класу, ми мусимо заключити, що правильна позиція у 1948 році була за революційну поразку Ізраїлю і за революційний захист арабських держав. «Підтримуйте їх у військовій конфронтації, без надання будь-якої політичної підтримки, оскільки ми не можемо їм довіряти вести боротьбу проти імперіалістів і проти сіоністів!» — це було би правильним слоганом. Тільки революційному робітничому класові можна довірити виконати цю задачу. Це також позиція, яку завжди займали ІСЛ та РКМТ (і відповідно, організація-попередник). [17]
Дрейпер, звісно, правильно казав, що єдиною відповіддю на його просіоністську позицію буде революційна позиція, яка відмовляє у праві на самовизначення реакційній стороні, і що кенноніти не були здатні у той час триматися революційної перспективи і позиції.
Дедалі більш центристський Четвертий Інтернаціонал залишався нейтральним у війні 1948 року
Тільки більш ніж через рік Мюньє (Ґебрієл Бер) з Революційної комуністичної ліги (РКЛ) і Четвертого Інтернаціоналу відповіли Дрейперу. Він наполягав — і цілком слушно, — що було би ілюзією вважати, по-перше, що імперіалізм перемогли б створенням нової незалежної держави у антиімперіалістичній боротьбі; по-друге, що існування цієї єврейської держави має прогресивний вплив на робітничий клас і робітничий рух в арабських країнах Близького Сходу; і що, по-третє, важливо пояснити кожному соціалісту у світі, що без підтримки англо-американського імперіалізму ізраїльська держава не могла бути заснована. Він пише: «Якби американська делегація в ООН не повпливала і не підкупила певні делегації малих держав, Гаїті, Філіппін і інші; якби американський уряд не дозволив Ізраїлю отримувати гроші і матеріали для відплати у доларах за чехословацьку зброю; якби він не визнав нову державу у перші години після її заснування; якби британська армія не толерувала відкриття дороги на Єрусалим через завоювання і евакуацію арабських сіл по цій дорозі (2 березня 1948 року британські війська приєдналися до Гаґани для розбиття арабського блокування Баб-ель-Вад, далі на початку квітня не втручалися, коли почалися воєнні дії на цій дорозі, а 6 квітня британці купили для міста поїзди постачання тощо); якби британська армія не прийшла на допомогу єврейським поселенням Дан і Кфар-Солд у Верхній Галілеї 9 січня; і останнє, але не менш важливе, якби перше перемир’я, яке було запроваджене ООН у червні 1948 року, не врятувало єврейський Єрусалим від голоду і військового краху; якби це все не сталося, то ізраїльська держава не могла би існувати». [18]
Так, замість того, аби вказати на військову роль сіонізму, який використовується для терору арабських мас і примушення їх до підкорення імперіалізму, він захищає дивний і слабкий аргумент, який відображає тиск сіонізму на РКЛ: замість того, аби розглядати ненависть арабських мас проти сіоністської держави як форму антиімперіалістичного опору, він розглядає це як неправильно спрямований шовінізм, яким маніпулюють імперіалісти: «Мета англо-американського імперіалізму була у створенні сили, яка би відігравала таку саму роль у масштабі Близького Сходу в цілому, яку відігравав сіонізм 30 років у Палестині. Як ціль для шовіністичної ненависті, вона би слугувала для відвертання революційної боротьби близькосхідних арабських мас від антиімперіалістичного у расове чи релігійне русло».
Він продовжує і зауважує антиімперіалістичний народний тиск в арабських державах: «Але з планом у його початковій стадії у більшості арабських країн щось пішло не так: демонстрації були спрямовані передусім проти іноземних компаній і установ, включно із Радянським Союзом, через його підтримку розділу території, і включно з комуністичною партією, чиї відділення в Дамаску були зруйновані».
Цей тиск арабських мас став причиною, чому правителі арабських держав вступили у війну з Ізраїлем. Сьогодні це визнається навіть сіоністськими істориками, наприклад Бенні Моррісом: «Ця різанина та те, як про неї роздували арабські ЗМІ, посилили тиск на лідерів арабських держав, щоб ті надали допомогу палестинцям, які опинилися в скрутному становищі, і зміцнили їхню рішучість вторгнутися до Палестини. Ця новина викликала велике обурення громадськості, яке лідери не могли ігнорувати». [19]
Щоб уникнути такого висновку, Мюньє стверджує: «Лише там, де британці здійснювали пряме правління, їм на той час вдалося спрямувати ці заворушення проти єврейської меншини; наприклад, у британській королівській колонії Аден учасники демонстрацій проти поділу вбили 75 євреїв і поранили ще багатьох інших».
Він іде ще далі, заявляючи, що арабські держави були інструментами імперіалізму проти Ізраїлю: «_Боротьба між євреями і арабами у Палестині на початку 1948 року ясно показала, що у палестинському масштабі євреї були сильніші у військовому відношенні. Причиною арабської слабкості була не тільки феодальна структура арабського суспільства в цілому, але також і реакційне арабське керівництво, яке навмисно запобігало зростанню якогось народного руху, як було в 1936-1939 роках, боячись робітничого класу, який повстав у ході Другої світової війни. Тепер питанням було: чи будуть втручатися арабські уряди сусідніх країн?
12 січня 1948 року британські дипломатичні джерела у Лондоні підтвердили чутки, що Великобританія постачала зброю Єгипту, Іраку і Транс-Йорданії за «договорами», хоча досі бажання і здатність цих урядів напасти на Палестину залишалися під сумнівом. Вони потребували нової підтримки, яка з’явилася у вигляді американської декларації в ООН у березні 1948 року, яка відмовлялася від розділу території і підтримувала опіку. Ця декларація, разом із підозрілою неспроможністю апарату ООН реалізувати своє рішення, підштовхнуло уряди Близького Сходу зробити ставку на роль єдиного агента англо-американського імперіалізму на Близькому Сході і на виключення сіоністського керівництва_».
Далі, аби уникнути повних наслідків свого викладу, які вели би до захисту Ізраїлю проти арабів, він повертається і пише так: «_Але у ході свого нападу, після 15 травня, коли Арабська ліга Транс-Йорданії погрожувала перемогти єврейський Єрусалим, а єгипетська армія досягла південних єврейських колоній на околицях Тель-Авіву, було нав’язане перше перемир’я, яке давало євреям необхідну передишку для організації своєї армії, ввозу зброї і підтримки Єрусалиму. Метою перемир’я було створити баланс сил, не створюючи можливість однозначної військової перемоги євреїв над арабськими арміями. Британські офіцери продовжували служити разом з Арабською лігою, а Єгипет і Сирія продовжували скупляти зброю у кількох європейських країнах Плану Маршалла.
Нові перемир’я нав’язувалися, коли виникала потреба підтримувати цей баланс сил.
Останнє з них було нав’язано, коли ізраїльські сили пішли углиб єгипетської території і погрожували знищенням всій єгипетській силі в Палестині, що його колапс мав би серйозний соціальний відгук у Єгипті. Тим часом створення проблеми арабських біженців, разом із сварками з приводу кордонів, призвели до такого напруження між Ізраїлем і арабськими країнами, що американська дипломатія заповзялася провести «пацифікацію» Близького Сходу раз і назавжди укладенням «постійного перемир’я» на Родосі_».
Як наслідок такого неправильного аналізу, РКЛ у Палестині прийняла неправильну перспективу і програму, відповідно, неправильну стратегію і тактику від самого початку. Якщо до Другої світової війни у Четвертому Інтернаціоналі були сили, які протистояли його просіоністській лінії, то у 1948 році це вже було неможливо.
Народження палестинського троцькізму
Взяття влади Гітлером у 1933 році мало катастрофічні наслідки для робітничого руху, як у самій Німеччині, так і в міжнародному масштабі. Неспроможність соціал-демократів протистояти йому серйозно, разом із тупорилою відмовою сталіністів використовувати тактику спільного фронту для самозахисту проти фашистської загрози, призвело до катастрофічної поразки. Після цієї поразки Комуністичний Інтернаціонал під сталіністським керівництвом перейшов з бюрократичного ультра-лівацтва до міжкласової співпраці — народним фронтам. У відповідь на нездатність Комуністичного Інтернаціоналу навчитися з німецької катастрофи, Троцький оголосив його в 1933 мертвим як революційна організація, а тому закликав до побудови нового, Четвертого Інтернаціоналу.
Для єврейських робітників наслідки приходу нацизму до влади були особливо гострими для їх фізичного добробуту і політичної свідомості. Ця поразка допомогла сіоністській націоналістичній пропаганді, яку відкидала більшість політично свідомих євреїв, а саме, що антисемітизм серед не-євреїв був неминучим і протистояти йому марно. Хоча таких людей було набагато менше, пророче передбачення Троцького щодо катастрофи, яка настане, якщо комуністи не виправлять свої методи, викликало більший інтерес до троцькізму та співчуття до нього.
Обидві ці тенденції мали вплив у Палестині. З одного боку, серед ультралівих сіоністів, чиї симпатії до Радянського Союзу раніше схиляли їх до сталінізму, дедалі частіше читали твори Троцького. У таких партіях, як ліва «Поале-Ціон» («Робітники Сіону»), нерідко можна було зустріти молодь, яка в одну мить проголошувала себе троцькістами, а в наступну — лояльними, хоча й скептичними, сіоністами. Проте, поряд із цією поляризацією вліво, у 1930-х роках різко зросла єврейська імміграція та сіоністське поселення.
Звичайно, не вся єврейська імміграція до Палестини в цей період мала добровільний та сіоністський характер. Для всіх, крім найбагатших і найвідоміших біженців від нацистського терору, імперіалістичні країни, такі як США та Велика Британія, пропонували лише закриті двері. Для багатьох зневірених євреїв імміграція до Палестини була вимушеною необхідністю. Серед них у 1933 році оселилася невелика група євреїв-троцькістів із Німеччини. Ці вигнанці займалися скромною діяльністю: друкували твори Троцького німецькою та на ідиші, а також робили перші спроби перекласти їх на іврит.
Серед молодих лівих сіоністів, які стали на бік троцькізму, найбільш видатним був Іґаель Ґлюкштейн. У англомовних публікаціях Четвертого Інтернаціоналу він був відомий як L. Rock, а пізніше у житті він став відомим як Тоні Кліф, засновник і лідер британської Соціалістичної робітничої партії (СРП). Сам Кліф був учасником Чуґім Марксістім (марксистські кола), молодіжної організації Зеєва Абрамовітча і Їцхака Їцхакі, яка була пов’язана з Поалей Ціон Смол. Його праці цього періоду відображають цей факт. Коли Комуністична партія повернула різко ліворуч після 1929 року, а РКЛ продовжувала свою політику, яка відображала сіоністський тиск на організацію, їхня дорога до арабських робітників була заблокована. Політика народного фронту Комуністичної партії, яка привела їх до політичної підтримки реакційного керівництва революційного повстання палестинських мас у 1936-1939 роках, була відкритою зрадою робітничого класу.
Проте РКЛ не була спроможна зробити виклик впливам ПКП серед арабських робітників, оскільки у них не було революційного розуміння і програми для Палестини. Вони були засліплені поверхневим розумінням «єврейсько-арабського конфлікту» як конфлікту двох однаково реакційних націоналістичних таборів. Вони не змогли побачити колоніальну поселенську природу сіонізму, як наслідок, справжнє національне пригнічення арабів сіоністами і виправдану національно-визвольну боротьбу арабських мас проти сіоністів (яку зрадили арабська буржуазія і землевласники).
Програмна поразка троцькістів у Палестині, яка нагадує нам ленінську полеміку проти «імперіалістичного економізму», стала повністю очевидна у статті лідера РКЛ Тоні Кліфа від листопада 1938 року. У розділі під назвою «Єврейсько-арабський конфлікт», Кліф пише: «_Які були причини цього конфлікту? У Палестині висуваються дві відповіді. Сіоністські групи стверджують, що цей конфлікт є простим зіткненням феодалізму і реакції з прогресивними силами капіталізму. Арабські націоналісти і їхні сталіністські захисники заявляють, що це зіткнення між арабським визвольним рухом і сіонізмом.
Але перше пояснення неправильне, адже факт конфлікту між феодалізмом і капіталізмом не пояснює арабський національний рух у Палестині. Є паралельні прояви націоналізму у сусідніх країнах (Сирія, Єгипет). Ба більше, це не пояснює як кліці ефенді вдалося отримати контроль над воєнізованим національним рухом сотень тисяч людей. Ясно, що основа цього антагонізму арабських мас і єврейського населення не повстає з того факту, що останні принесли вищий рівень життя і створили сучасний робітничий рух. Їхня принципова опозиція постає з того факту, що вони бачать у єврейському населенні носіїв сіонізму, цієї політичної системи, заснованої на національному ексклюзивізмі і ворожнечі до прагнень арабських мас до незалежності і демократизації політичного режиму.
Другий погляд, заява арабських націоналістів, так само помилкова. Вона не бере до уваги, що конфлікт між феодалізмом і капіталістичним розвитком дійсно присутній, по-друге, що всередині націоналістичного руху є арабська буржуазія, яка у змаганні із закритою єврейською економікою розвиває ексклюзивістські арабські тенденції, а по-третє, що єврейське населення не є невід’ємною частиною імперіалістичного табору.
Адже, звідси слідує, що зіткнення у арабсько-єврейському конфлікті є між двома національними ексклюзивістськими рухами (між сіонізмом і феодальним, напівбуржуазним арабським керівництвом з одного боку, а з іншого боку боротьба арабських мас проти сіонізму). Послідовна боротьба за послаблення цього конфлікту, відповідно, тільки можлива на основі боротьби проти сіонізму, проти арабського національного ексклюзивізму і антиєврейських виступів, проти імперіалізму, за демократизацію країни і її політичну незалежність_». [20]
Отже, ми бачимо, як керівник РКЛ приймає ідеалістичний, не діалектично-матеріалістичний метод, який прирівнює сіонізм і арабський націоналізм або «національний ексклюзивізм» без розуміння різниці між пригнобленою нацією і колоністською гноблячою нацією поселенців. Як наслідок, Кліф не зміг побачити важливу різницю між націоналізмом пригнобленої нації і націоналізмом колоністської гноблячої нації поселенців.
Тим не менше, як пояснював Ленін на Другому конгресі Комуністичного Інтернаціоналу, визнання цієї різниці, що в імперіалістичну епоху зокрема важливо, є передумовою для того, аби розуміти і діяти як марксист: «По-перше, що є фундаментальною ідеєю в основі наших тез? Це розрізнення між пригнобленою і гноблячою націями. На відміну від Другого Інтернаціоналу і буржуазної демократії, ми наголошуємо на цій відмінності». [21]
У результаті цієї помилки, РКЛ розглядала арабське повстання 1936-1939 років передусім як погром проти євреїв і залишилися осторонь історії. РКЛ не змогла прийняти революційну позицію Четвертого Інтернаціоналу, який підтримав арабське повстання: «Боротьба проти війни і її соціального джерела, капіталізму, заздалегідь передбачає пряму, активну, однозначну підтримку пригноблених колоніальних народів у їхній боротьбі у війнах проти імперіалізму. «Нейтральна» позиція прирівнюється до підтримки імперіалізму. І все ж серед самопроголошених прихильників Конгресу Лондонського бюро знаходяться ILP-ери, які пропонують залишити мужніх ефіопських воїнів проти мародерського італійського фашизму напризволяще на основі «нейтральності», а «ліві» Поалей-Ціоністи навіть у цю мить покладаються на британський імперіалізм у своїй дикунській кампанії проти виправданої, хоч навіть і плутаної, боротьби арабського селянства». [22]
Але коли Четвертий Інтернаціонал, як марксистський інтернаціонал, виродився після Другої світової війни, для РКЛ це означало політичний кінець. Якби Четвертий Інтернаціонал не виродився, можливо, що РКЛ, або принаймні її частина, була би врятована для революції робітничого класу. Але цього не сталося. У 1948 році Четвертий Інтернаціонал, серед інших політичних помилок, відмовилася військово підтримати арабські армії у війні 1948 року. У 1952 році Четвертий Інтернаціонал остаточно перетнув Рубікон, коли болівійська секція підтримала народний фронт майже без будь-якої опозиції.
Нема сумнівів у тому, що Кліф і його товариші намагалися порвати із сіонізмом, але їм це не вдалося. Зіткнувшись з репресіями з боку британського військового уряду, соціальним остракізмом і фізичними нападами сіоністів, а також виправданою недовірою з боку арабських робітників, мале і повністю єврейське початкове ядро палестинських троцькістів зростало дуже помірно у наступні роки, поступово отримуючи увагу з боку арабських робітників та інтелектуалів. Вони залишили після себе документи, що відображають зусилля молодої і недосвідченої марксистської організації впоратися з важкою, майже безпрецедентною політичною ситуацією. І все ж деякі з їхніх помилок пізніше підібрали і повторили у більшому масштабі ренегати і удавальники троцькізму. Тим більше, тоді, необхідна ця критика.
Автобіографія Тоні Кліфа
З питань Палестини і Ізраїлю і особливо війни 1948 року можна дуже чітко побачити суперечність між революційною програмою і центристською програмою. Тому давайте поглянемо на автобіографію Тоні Кліфа, лідера і засновника Інтернаціоналістської соціалістичної тенденції (сьогодні відома по своїй сильнішій групі — Соціалістичній робітничій партії у Британії).
Згідно його автобіографії, Тоні Кліф народився у Палестині в 1917 році, у капіталістичній сіоністській родині правих поглядів, яка мала тісні зв’язки з сіоністським керівництвом: «Мій батько був великим контрактором, який побудував відрізки Геджазької залізниці. Його будівельним партнером був Хаїм Вейцман, перший президент Ізраїлю. Друзі моєї родини були серед провідних сіоністів. Моше Шарет (у майбутньому міністр зовнішніх справ), частий гість у нашому домі, був мені свого роду політичним наставником. Коли я залишався зі своїм дядьком Кальвариським у Рехавії, Девід Бен-Ґуріон інколи приходив спитати у нього щось, або просити Паулу (його дружину) по розкладне ліжко. Доктор Гіллель Йоффе (провідний сіоніст) приходився мені іншим дядьком. Моя родина була в самому серці сіоністської спільноти. Через це, мабуть, мені було важче порвати із сіонізмом». [23]
Він зізнавався, що йому потрібні були роки, аби порвати із сіонізмом: «Мені було потрібно кілька років, аби перейти з ортодоксального сіонізму до напів-сіонізму з пропалестинською позицією, а потім до повного розриву із сіонізмом».
Цей перехід від напів-сіонізму з симпатією до палестинців до антисіонізму, хоча і арабського націоналізму, відбувся не у Палестині, а тільки коли він покинув Палестину у 1946 році. Головними причинами цього стали загальні обставини: система апартеїду уже була сильно розвинена у той час, тому ізраїльські євреї і палестинці були суворо розмежовані на робочих місцях і спальних районах. Тому, аби позбутися сіоністського впливу, для Кліфа і троцькістів у Палестині було необхідно побудувати тісні зв’язки у своїй політичній роботі з палестинськими масами. Вони мали би прийняти програму перманентної революції, яка включає національне визволення палестинців, боротьбу проти сіоністського колоніалізму і за соціалістичну революцію. Вони також мали би порвати зі своєю геттоїзацією у єврейсько-сіоністських колах і пустити коріння серед палестинського народу. Це включає вивчення палестинської культури і у певній мірі з’єднання з палестинцями. Це також означає присвятити своє життя визвольній боротьбі палестинських мас. І врешті-решт це означало би побудувати спільну революційну організацію палестинців та ізраїльських євреїв. Всі ці кроки дуже важко зробити, особливо для когось із багатої сіоністської родини, як Кліф, передусім тому, що ці кроки означають повний розрив з родиною і самим ізраїльським суспільством. Тільки революційний комуніст з пролетарським, більшовицьким переконанням може виконати всі ці задачі.
Статті, які Тоні Кліф написав ще в Палестині, відображають його неспроможність однозначно порвати із сіонізмом. Згідно з його автобіографією, він став соціалістом через дискримінацію до арабів: «Конкретним поштовхом, через який я став соціалістом, було жалюгідне становище арабських дітей, яке я спостерігав. Я завжди був взутим, але бачив, як арабські діти весь час бігають босими. Іншою проблемою була відсутність арабських дітей у моєму класі в школі. Мені здавалося це неприродним. Врешті решт, мої власні діти, які народилися і навчалися в Англії, ніколи не приходили додому, щоб сказати, що в їхній школі не було англійських дітей (хоча я би не здивувався, якби вони сказали, що немає нідерландських, данських або французьких дітей). Врешті решт, ми жили в Англії. Коли мені було 13 чи 14 років, я написав шкільне есе, яке вимагали від усіх дітей, але предметом мого есе було: «Дуже сумно, що у школі немає арабських дітей». Коментар учителя був короткий і ясний: комуніст».
Ця історія дуже походить на те, як багато інтелектуалів у Росії почали ставати революціонерами. Олександра Коллонтай, наприклад, писала у своїй автобіографії про дітей, яких вона бачила на фабриках, що і стало важливим поштовхом для приєднання до революційного руху, хоча вона і походила з багатої родини. (див., наприклад, http://www.marxists.org/archive/kollonta/1926/autobiography.htm або іншу її автобіографію: Ich habe viele Leben gelebt… Autobiographische Aufzeichnungen. Dietz, Berlin, 1981, pp. 90-97.). Дізнатися про умови життя робітників і пригноблених і вивести з цього правильні висновки, тобто порвати з його або її класовим походженням і приєднатися до табору визвольної боротьби робітничого класу, являє собою один із найбільших викликів для всіх хто непролетарського або непригнобленого походження, але бажає стати комуністом.
Кліф також писав: «Виключення арабів не обмежувалося освітою. Їх також виключали з домів, якими володіли євреї. Через цю сегрегацію я ніколи за 29 років у Палестині не жив у домі з арабами. Насправді перший раз, коли я жив разом з палестинським арабом в одному домі, це коли у 1947 році я залишався у невеликому пансіонаті у Дубліні».
На нього сильно повпливав його дядько Хаїм Марґаліот-Кальвариський. Він про це писав з великою симпатією: «Був і інший фактор, який привернув мою увагу на питання виключення арабських дітей зі школи. У країні була одна мала школа, де арабські і єврейські діти вчилися разом. Ця школа була відкрита і фінансувалася моїм дядьком, Хаїмом Марґаліот-Кальвариським. Він був дуже заможний, будучи головою організації Ротшильдів у Палестині. Він також заснував мізерну групу ліберальних євреїв і арабів під назвою Бріт-Шалом (ліга миру). Цей дядько був об’єктом глузувань моїх батька й матері, оскільки вони вважали його божевільним. Він був настільки одержимий своєю ідеєю, що майже ні про що інше не говорив, окрім як про мир з арабами. Коли він вперше зустрів Чейні (дружину Тоні Кліфа), він у неї нічого не питав, а одразу занурився у тему миру з арабами. Чейні подумала, що між нами багато спільного — обидва трохи поїхали з глузду. Вона мені сказала: мабуть, це пояснюється кровною рідністю. Я їй сказав, що Кальвариський був пов’язаний не кров’ю, а через шлюб: він був одружений на сестрі мого батька. Його дії, очевидно, ще більше сконцентрували мою увагу на питанні виключення арабів з моєї школи. Я ототожнював себе з аутсайдерами».
Будь-хто знайомий з історією Хаїма Марґаліот-Кальвариського (1868-1948) мусить знати, що цей дядько був відомим агрономом, чия робота включала скупівлю земель для Асоціації єврейської колонізації: він вірив, що було можливим прийняття палестинцями колонізації Палестини без боротьби, якщо ставитися до них із поблажливістю. Він прибув до Палестини в 1895 році, щоб допомагати у створенні сільськогосподарського поселення лорда Ротшильда. Він був одним із перших сіоністів, хто встановив тісні зв’язки з деякими арабами. Він заснував Бріт-Шалом у 1925 році, Кедма-Міцраха у 1936 році, і після 1939 року був президентом Ліги за єврейсько-арабське зближення і кооперацію.
5 березня 1939 року Хаїм Марґаліот-Кальвариський у листі до керівництва пропонував збільшити єврейське населення до 50% протягом десяти років, після чого Палестині буде дана незалежність. Як тільки була би сформована Арабська Федерація, Палестина могла би стати її автономним членом. [24]
Автобіографія будь-кого, хто називає себе троцькістом, має бути здатна на критику таких особистостей, як Хаїм Марґаліот-Кальвариський, незважаючи на особистісні почуття, які можуть виникнути на основі родинних зв’язків. Війна проти палестинців велася і ведеться не тільки зброєю, але також і лицемірними «мирними» рішеннями, як-от стратегія Марґаліот-Кальвариського, яка була ні чим іншим, як стратегією виселення палестинців.
У своїй автобіографії Кліф усвідомлював те, що сіоністський проєкт був дуже подібний до білої колонізації Південної Африки. Він писав: «Сіоністи, які мігрували у Палестину наприкінці 19 століття, хотіли, аби все населення було єврейським. У Південній Африці, натомість, білі були капіталістами і їхніми посіпаками, тоді як чорні були робітниками. У Палестині, з дуже низьким рівнем життя у арабів, порівняно з європейцями, а також з поширеним відкритим і прихованим безробіттям, засобом виключення арабів було закриття для них єврейського ринку праці. Для досягнення цього використовувалася ціла низка способів».
На додаток, згідно його автобіографії, він розумів, що британці і сіоністи сповідували глибоко расистські погляди до корінних арабів: «Поки сіонізм рив широкий і глибокий рів для відокремлення євреїв від арабів, імперіалізм змовлявся. Коли британська адміністрація у Палестині наймала арабів і євреїв для виконання однакової роботи, вони платили арабським робітникам лише третину того, що платили єврейським робітникам. Політика «розділяй і володарюй» панувала всюди, навіть у в’язницях».
Кліф свідчив, що єврейські працівники у Палестині мали матеріальний інтерес у підтримці колонізації Палестини. Він сам писав: «Робітничий клас Палестини був глибоко розділений на арабів і євреїв. Араби і євреї використовували різні мови — тільки незначна меншість єврейських робітників розуміла арабську мову, і ще менше арабів розуміла іврит. На кількох робочих місцях були як євреї, так і араби. Так, з близько 5000 залізничних робітників на початку 1940-х чотири п’ятих були арабами і п’ята частина була євреями. Нафтопереробний завод в Акрі наймав як арабів, так і євреїв, і знову більшість була арабами. На найнижчому рівні державної служби також працювали представники обох громад. Але це були винятки. Близько дев’яти десятих всіх робітників були у сегрегованих робочих середовищах».
Від Кліфа можна очікувати, що він знає, наскільки важливо було боротися всередині ізраїльсько-єврейського робітничого класу за розрив із сіонізмом і за з’єднання з палестинським опором. Немає іншої можливості визволити весь робітничий клас в Ізраїлі, окрім як через шлях розриву зв’язків із сіонізмом і самою ізраїльською державою.
Він навіть писав: «Сіоністські соціалісти знаходилися в ідеологічній пастці. Вони вірили, що майбутнє належить соціалізму, що у кібуці можна побачити зародок майбутнього соціалістичного суспільства (а не колективну одиницю колоністів). Але водночас треба побороти арабський опір сіоністській колонізації, тому вони співпрацювали із сіоністськими товстосумами і багатими інститутами, а також з британською армією і поліцією. Сіоністські соціалісти тримали в одній руці Комуністичний маніфест, а в іншій руці колонізаторську рушницю».
Тому кожний справжній комуніст сказав би: дайте і маніфест, і рушницю палестинцям! Вимагайте від так званих соціалістів, які розуміють себе як сіоністів, розриву із сіонізмом на користь справжнього соціалізму!
Кліф розумів, що сіоністи покладаються на багнети британського імперіалізму, адже він писав: «Розуміючи, що вони зіткнуться з палестинським опором, сіоністи завжди чітко усвідомлювали, що вони потребували допомоги імперіалістської сили, яка у той час мала великий вплив у Палестині».
На основі всієї цієї інформації можна очікувати, що Кліф, будучи соціалістом, який називав себе троцькістом, стане на бік арабських робітників і селян проти імперіалізму і сіоністських колоністів. І все ж його політика в Палестині була іншою. Він проводив паралель між колоніальними поселенцями під захистом британського імперіалізму і арабським опором до імперіалізму і сіонізму. Кліф ніколи, у період своєї політичної діяльності в Палестині, не був здатний і не бажав порвати послідовно із сіоністським впливом. Це один із найбільш важливих доказів браку відповідного революційного підходу і тому сприятливий ґрунт для центристського виродження.
Навіть у своїй автобіографії, яку він написав через роки після залишення Палестини, він звинувачував арабських робітників. Просто смішно звинувачувати пригноблені маси в тому, що вони не проявляють позитивний вплив на ізраїльських робітників! Якщо це є марксистський шлях, то сам Маркс і всі люди його традиції не є марксистами. Жодний справжній комуніст не буде звинувачувати жінок з робітничого класу в недостатній войовничості і недостатній допомозі розплющити очі чоловікам з робітничого класу на пригнічення жінок! Жодний справжній комуніст не буде звинувачувати молодь з робітничого класу, мігрантів з робітничого класу у тому, що вони не роз’яснюють своїм гнобителям вимогу припинити гноблення у рядах робітничого руху! Треба звинувачувати шовіністичні елементи, непролетарські впливи, а не самих пригноблених! Ганьба, що таке потрібно пояснювати провідній фігурі руху, що вважає себе законним послідовником Левка Троцького! Тоні Кліф був дуже далеко від розуміння ролі комуністів у їхньому підході до пригноблених мас, звинувачуючи арабських робітників.
У своїй автобіографії він про це писав так: «_Я вже звертався до сіонізму, що створює пастку для єврейських робітників у Палестині. Сильний і динамічний арабський робітничий клас у Палестині міг би позбутися безвиході, в яку сіонізм загнав єврейський робітничий клас. На жаль, те саме сіоністське поширення (що загрожувало арабам тим, що пізніше було названо «етнічною чисткою») завадило арабським робітникам відокремити себе від найбільш реакційних арабських лідерів.
Сіоністсьска колонізація лякала маси арабів. Вона ставила їхню опозицію до сіонізму на верх їхньої програми, робила їх готовими об’єднатися з феодальними землевласниками і релігійними партіями, які проповідували пристосування до імперіалізму, намагаючись зупинити сіоністське поширення. Само собою, арабські маси мали лише приблизне уявлення наслідків цього поширення у майбутньому. Етнічна чистка арабів по заснуванню ізраїльської держави тільки мала відбутись. (...)
Маси палестинського пролетаріату відчували себе в пастці, стикаючись із потужною експансією сіоністських поселень, яку підтримував і підбурював британський імперіалізм. Тому вони стали жертвами впливу феодальної реакції.
На чолі цієї реакційної течії був муфтій Єрусалиму, Амін аль-Хусейні, верховний релігійний діяч мусульман і голова багатої землевласницької родини. Він був призначений на свою посаду зі згоди британської влади. У 1936-1939 роках відбулося повстання арабів проти поширення єврейських поселень. Воно було жорстоко придушене британською армією і сіоністськими добровольцями. Під час цих повстань А Ліва, газета Аміна аль-Хусейні, написала у передовій статті: “Саме єврейський вплив, який проник у саме серце британської політики в Палестині, завдає шкоди владі та заважає їй виконувати обов’язки, які накладають на неї людські цінності.
Прокламація номер 3 керівництва арабського повстання від 4 вересня 1936 року каже, що це шкода, що Британія страждає від таких високих витрат на священній частині арабських країн, їхніх вчорашніх і сьогоднішніх союзників, задля служби сіонізму і створення йому національної домівки в арабських країнах. Вони захищають не британські інтереси, оскільки араби не воюють з Британією і не бажають шкоди її інтересам, але вони воюють тільки з єврейськими поселеннями та сіоністською політикою. Якби не ці двоє, араби жили б у дружбі і мирі з британцями”_».
За такий розвиток подій треба звинувачувати бюрократичних керівників робітничого руху в Ізраїлі! Згуртування проти апартеїдної ізраїльської держави задля навчання всіх робітників у сенсі справжньої міжнародної солідарності було і є задачею ізраїльського робітничого класу. Це значить, що для ізраїльських робітників гасло «Головний ворог удома!» стояв і стоїть на чолі їхньої повістки задля боротьби із сіонізмом. Це значить, що головною задачею всіх комуністів в Ізраїлі і, звісно, арабському світі є будування кільканародової революційної партії, на знаменах якої було би написано: Геть апартеїдну державу Ізраїль! За робітничу і селянську республіку від річки до моря! За вільну, червону Палестину! Без такої партії, без боротьби за революційну спрямованість робітничого руху, такі сили, як реакційні націоналісти та ісламісти будуть з’являться як єдина можливість боротися проти ізраїльських агресорів! За поразку палестинського опору можна звинувачувати багато людей, але тільки не арабських робітників! Тоні Кліф обирає цей дуже легкий шлях звинувачення пригноблених за прийняття реакційних керівників у своєму опорі через брак альтернатив.
І далі він продовжує: «_13 грудня 1931 року Аль-Джамія аль-Арабія, газета Мусульманської ради Хусейнів, надрукувала частину сумнозвісної підробки Протоколів сіонських мудреців, які буцімто доводили зв’язки євреїв з комунізмом. Подібні документи часто друкувалися цією самою газетою і арабською палестинською пресою загалом. (...)
Для арабських феодальних князьків і буржуазії сіонізм був єдиним джерелом розладу з імперіалізмом. Арабські керівники безустанно прагнули довести, що вони можуть бути союзниками імперіалізму, який, тому, може безпечно розійтися із сіонізмом як стовпом на Сході. Вони постійно повторювали один і той самий наспів: причиною британської політики підтримки сіонізму є вплив євреїв, але це іде проти інтересів імперії.
Безвихідь, із якою зіткнулися арабські робітники і єврейські робітники, могла бути подолана тільки сильним і динамічним рухом арабського робітничого класу. На жаль, палестинський робітничий клас був надто малим і слабким для цього_».
Це, звісно, доводить, що реакційні арабські еліти зрадили боротьбу арабських робітників і селян у повстанні 1936-1939 років. Проте ж історія є не тільки одними діями королів і реакційних релігійних керівників. Політичною проблемою в 1936-1939 роках у Палестині було те, що Палестинська комуністична партія, виходячи із політики народного фронту, підкорила арабських робітників і селян реакційному керівництву. Група, яку вів Кліф, РКЛ, замість боротьби разом із арабськими масами за національне визволення і соціалістичну революцію (водночас із викриванням реакційної ролі арабської еліти), розглядала повстання як погром проти євреїв. Кінець кінцем це сіоністське пояснення цілком виправданому палестинському масовому повстанню.
У своїй автобіографії Кліф обговорює, як складно було будувати троцькістську партію у Палестині: мала група з 30 людей, більшість з них євреї, боролася проти ізоляції і переслідування: «Розуміння, що ми нічого не добивалися, все більш і більш пригнічувало. Формально ми казали правильні речі: арабські робітники мають боротися із сіонізмом і імперіалізмом і порвати з реакційним арабським керівництвом; єврейські робітники мають приєднатися до арабських мас у боротьбі. Ми повторювали слово «мають» знову і знову. Одним із виразів цього була серія з трьох статей, яку я написав для щомісячного американського троцькістського «Нового Інтернаціоналу»: Британська політика у Палестині (жовтень 1938), Єврейсько-арабський конфлікт (листопад 1938), і Класова політика у Палестині (червень 1939). Я використовував псевдонім L. Rock».
Палестинське повстання 1929 року
Ці статті не закликали єврейських робітників приєднатися до арабських робітників у боротьбі проти британського імперіалізму і сіоністського колоніалізму, як заявляв Кліф у своїй автобіографії. У цих статтях він звинувачував британців за підпалювання національної ворожнечі між двома народами у Палестині, характеризуючи повстання арабських мас проти британців і сіоністів як погром проти євреїв.
Про британську політику у Палестині Кліф пише: «_Британська політика у цій країні засновувалася на системі «розділяй і володарюй», системі розпалювання національної ворожнечі між двома народами у цій країні, щоб забезпечити собі роль арбітра. Факти, що вказують на масштаб, в якому британці провокували національні суперечності, надто численні, аби їх тут перераховувати. Ми маємо задовольнитися кількома типовими випадками. Від початку британського правління у Палестині і досі відбулося чотири криваві напади на євреїв: 1920, 1921, 1929 і 1936-1938. (...)
У 1928 році уряд почав випускати провокативні укази стосовно юридичного статусу Стіни плачу (святині для іудеїв), відчиняючи двері для шовіністичної релігійної пропаганди банди ефенді, що призвело до погромів 1929 року під лозунгом «захисту святинь». Водночас уряд цими засобами посилив вплив релігійних шовіністичних елементів серед євреїв (у той час з’явилися «комісії захисту Стіни плачу)_». [25]
Цей виклад сильно відрізняється від дійсності. Він був надиктований сіоністською пресою і політичним тиском. Західна стіна була святинею для мусульман і іудеїв. У вересні 1928 року сіоністські євреї вирішили змінити статус-кво і на свої молитви Йом-Кіппур на Західній стіні вони поклали стільці і встановили перегородки між присутніми чоловіками і жінками. Мусульмани це побачили, як, і це справедливо, провокацію і крок сіоністів до контролю Стіни і перетворення її на синагогу. Муфтій Єрусалиму звернувся до британців і вимагав, аби уряд виконував свої обов’язки, згідно з Бальфурською декларацією, захисту релігійних прав мусульман. Сіоністи дійсно порушили статус-кво, що існував за часів Османської імперії, згідно з яким євреям заборонялося здійснювати будь-яке будівництво в районі Західної стіни. Комісіонер почав вимагати прибрати перегородки і стільці. Коли сіоністи відмовилися, було послано поліцію, і між сіоністами і поліцією відбувалася бійка.
Амін аль-Хусейні, Муфтій Єрусалиму, якого призначив на цю позицію Перший вищий комісіонер, а також сіоніст Герберт Самюель вважали, і з серйозних причин, що сіоністські євреї планували захопити Західну стіну як крок до взяття мечеті Аль-Акса. 15 серпня 1929 року під час єврейського посту Тиша бе-ав кілька сотень членів руху правого ревізіоніста Йосипа Клаузнера і молодіжної організації Бетар, яка формувалася на основі чорносорочечників Мусоліні, зібралися у стіни з криками «стіна наша». Вони підняли сіоністський прапор і заспівали Га-Тіква, сіоністський гімн. Муфтій повідомив британську владу про марш заздалегідь і привів важкий ескорт поліції у спробі уникнути будь-яких інцидентів. Поширювалися чутки, що молодь напала на місцевих мешканців. У п’ятницю, 16 серпня, демонстрація, організована войовничими мусульманами, проігнорувала спроби Муфтія втихомирити мусульман, промаршувала до Стіни і побила єврейських вірян, а наступного дня повернулася щоб напасти знову. На наступний день молодий єврей за ім’ям Авраам Мізрахі забив м’яч у двір арабської селянки і, не спитавши дозволу, зайшов у сад, щоб забрати м’яч. Його вдарив ножем арабський чоловік, і той помер ввечері наступного дня. Його похорон перетворився на політичну демонстрацію з вимогою Західної стіни, але вона була придушена поліцією.
20 серпня Гаґана організувала 600 озброєних євреїв. Наступного дня тисячі арабських селян, озброєні киями і ножами, з сусідніх селищ стеклися у Єрусалим на полювання. Геррі Люк, місцевий комісіонер, зателефонував Муфтію, аби той прийшов і заспокоїв натовп, який зібрався під його вікнами. Спроби Муфтія втихомирити натовп провалилися. Підпалені чутками про двох вбитих євреями арабів, араби почали напад на євреїв у Старому місті Єрусалиму. Напади швидко поширилися на інші частини Палестини. Британська влада мала менше, ніж 100 солдатів, шість збройних автівок, п’ять або шість літаків на всю країну. Британська поліція мала 1500 чоловік, більшість з яких були арабами. Войовничі мусульмани вбивали не-сіоністських євреїв у Геброні і Сафеді, тоді як багато інших євреїв рятували їхні мусульманські сусіди. У ході сутичок було вбито 133 євреї і 116 арабів.
Комісія Шоу
Слідча комісія на чолі з сером Волтером Шоу опублікувала свої дослідження цих подій в 1930 році. Британці політично підтримували сіоністську ціль встановлення сіоністської держави у Палестині, але вони мали заспокоїти арабські маси і звіт відображав ці дві цілі.
У звіті заявлялося: «_Сутички в Єрусалимі 23 серпня від початку були нападом арабів на євреїв, виправданням яких не можуть слугувати попередні вбивства євреями. Сутички не були заздалегідь сплановані. Загальної різанини єврейської громади у Геброні ледве вдалося уникнути. У кількох випадках, євреї нападали на арабів і руйнували арабські маєтки. Ці напади, хоча і невиправдані, але у багатьох випадках були відповіддю за зло, яке коїли араби у районах, де відбувалися єврейські напади.
У своїй діяльності, пов’язаній із суперечкою стосовно святинь, Муфтій керувався двояким бажанням протистояти євреям і мобілізувати мусульманську думку з питання Стіни плачу. Він не мав наміру використовувати ці релігійні кампанії як засіб для розпалення безпорядків.
Що стосується нововведень у практиці (біля Стіни плачу), то Муфтія важко звинуватити в цьому, і деякі єврейські релігійні авторитети також не повинні нести за це відповідальність. ...не було встановлено жодного зв’язку між Муфтієм та діяльністю тих, хто, як відомо або як вважається, займався агітацією чи підбурюванням. ... Після того, як спалахнули заворушення, Муфтій співпрацював з урядом у його зусиллях як щодо відновлення миру, так і щодо запобігання поширенню безладу.
Основоположна причина є в арабських відчуттях ворожості та неприязні до євреїв, як наслідок розчарування у своїх політичних і національних прагненнях і страху за своє економічне майбутнє. ... Це відчуття, як воно існує сьогодні, засновується на двоякому страху арабів, що через єврейську міграцію і скупівлю землі вони будуть позбавлені засобів на існування і опиняться під політичним пануванням євреїв.
На нашу думку безпосередніми причинами сутичок були:
Тривалі серії інцидентів, пов’язаних зі Стіною плачу... Їх треба розглядати у сукупності, але інцидент серед них, що, на нашу думку, найбільше повпливав на зворушення, була єврейська демонстрація у Стіни плачу 15 серпня 1929 року. Далі по важливості ми ставимо діяльність Суспільства захисту мусульманських святинь і, у меншій степені, Комітет за Стіну плачу_». [26]
У свої статті Кліф пише: «Єврейська міграція представляє базовий чинник у процесі прискорення капіталістичного розвитку. Зростання єврейського і арабського робітничого класу, який, з історичної точки зору, представляє серйозну антиімперіалістичну силу, прив’язане до єврейської міграції у країну». [27]
На додаток він пише: «Очевидно, що британці сповна добре знають, як експлуатувати базові потреби єврейського робітника, а саме міграцію і колонізацію, і жодне з цього не суперечить дійсним потребам арабських мас, задля того, аби підняти бар’єр ненависті між виробниками обох народів, а також задля того, аби переконатися у залежності єврейського населення».
Далі Тоні Кліф показує у тій самій статті політичну симпатію до деяких палестинців, які представляли просіоністські елементи, і у тій самій статті пише: «Уряд систематично перешкоджав всім спробам примирення двох народів. У Хайфі була створена Арабська партія, що підняла лозунг «Мир між євреями і арабами» (це була буржуазна ліберальна партія), і серед своїх членів мала навіть арабського мера міста. Британський уряд, разом із феодальним арабським керівництвом і сіоністською організацією, були відповідальні за поразку цієї партії на наступних виборах, і на членів партії чинився такий тиск, що партія була розпущена».
Насправді, мер Хайфи, Хасан Шукрі, був сіоністським колаборантом. У своїй статті Кліф натягнув чоботи свого дядьки Хаїма Марґаліот-Кальвариського. Про те, ким був Хасан Шукрі, можна дізнатися із Канадських єврейських новин, які надали таку інформацію: «_Без слів ясно, що палестинські араби протистояли сіонізму. Але з того моменту, як вони розпочали узгоджену кампанію боротьби, палестинці розділилися на два ворожих табори, на велику користь Ішуву, єврейської спільноти у Палестині. Найбільш популярний табір на чолі з Мохамедом Аміном аль-Хусейні, великим Муфтієм Єрусалиму, не міг змиритися із сіоністським проєктом, що його головною метою була єврейська державність. Табір примиренців, який ідентифікується з його заклятим ворогом, родиною Нашашібі, виявляв прагматизм і був відкритий до співіснування із сіоністами, думаючи, що ті були надто сильні, аби їх перемогти. (...)
Бальфурська декларація, яку британський уряд видав 2 листопаду 1917 року, електризувала палестинців, підштовхуючи їх на створення націоналістичних організацій, проведення антисіоністських демонстрацій і напади на євреїв. У відповідь сіоністські керівники, на чолі з Хаїмом Марґаліотом-Кальвариським, скупником земель для Єврейської асоціації колонізації, і Фредеріком Кішем, британським офіцером розвідки у відставці і головою сіоністського виконавчного політичного департаменту, розробили контр-стратегію. Хаїм Вайцман, президень Світової сіоністської організації, також взяв участь у цій кампанії. (...)
Палестинці, які обрали кооперацію, керувалися різними мотивами. Дехто вважав, що сіоністський рух є складовою частиною британського мандата, а тому його слід підтримувати й розвивати. І все ж були інші палестинці, особливо торговці землею і шукачі роботи, які керувалися особистою вигодою. Палестинці, які вважали себе націоналістами, але протистояли керівництву Хусейні, також стали ціллю для сіоністських стратегів. Палестинці, які мали єврейських друзів і яких відштовхувало насилля палестинців, також надавали перевагу кооперації.
Враховуючи це, Кальвариський створив Національні мусульманські асоціації, широку мережу палестинських політичних партій. Але цей задум не спрацював, і після більш ніж десятиліття, він зовсім закинув цю ідею. (...)
Сіоністи спробували сформувати арабську суспільну думку підкупом палестинських газет у Яффі і Єрусалимі і наймаючи письменників, які мали воспівувати похвали арабсько-єврейській кооперації і братерству. Але, як пропонує Коен, ця стратегія виявилася лише частково успішною. (...)
На іншому фронті сіоністський рух намагався рекрутувати палестинські суспільні фігури і інформаторів. Перший палестинський араб, якого звинуватили у колаборації, сельський староста з районі гори Геброн, був вбитий в 1929 році. Мер Хайфи, Хасан Шукрі, символ співіснування, пережив замах на своє життя_». [28]
Арабське повстання у 1936-1939 роках
Як ми вже побачили вище, Четвертий Інтернаціонал зайняв революційну позицію по арабському повстанню 1936-1939 років, засудивши «лівих» Поалей-Ціоністів, які «навіть у цю мить покладаються на британський імперіалізм у своїй дикунській кампанії проти виправданої, хоч навіть і плутаної, боротьби арабського селянства». Як ми також уже побачили, це відрізняло Четвертий Інтернаціонал в Кліфа, який розглядав повстання 1936-1939 років як погром проти євреїв.
Порівняно із Кліфом, палестинський революційний лівий націоналіст Гасан Канафані, керівник Народного фронту визволення Палестини, який був убитий Моссадом, представив набагато краще розуміння повстання у брошурі «Повстання 1936-1939 років у Палестині»: «_Між 1936 і 1939 роками палестинський революційний рух був сильно відкинутий руками трьох різних ворогів, які разом складали принципову загрозу націоналістичному руху у Палестині в усіх послідовних фазах цієї боротьби: місцеве реакційне керівництво; режими в арабських країнах навколо Палестини; і імперіалістичний-сіоністський ворог.
Інтенсивність палестинського націоналістичного досвіду після 1918 року у супроводі так чи інакше збройної боротьби не могла відобразитися на верхній структурі палестинського національного руху, що залишалася на практиці під контролем напівфеодального і напіврелігійного керівництва. Причиною були два взаємопов’язані чинники:
По-перше, існування і ефективність сіоністського руху, який відносно підняв національний виклик над соціальними суперечностями. Вплив цього виклику систематично відбивався на масах палестинських арабів, які були первинними жертвами сіоністської навали з підтримкою британського імперіалізму.
По-друге, існування значного конфлікту інтересів між місцевим феодально-релігійним керівництвом і британським імперіалізмом: просування і підтримка у певній мірі революційної боротьби була послідовно в інтересах керівного класу, замість того, аби більш-менш повністю ставати на бік імперіалістичної сили, як могло би бути натомість. Британські імперіалісти знайшли у сіоністах більш придатного союзника. (...)
Перехід від напівфеодального суспільства у капіталістичне суспільство супроводжувався збільшеною концентрацією економічної сили в руках сіоністської машини, і, як наслідок, єврейського суспільства у Палестині. Важливо, що палестинські арабські захисники примирення, які відкрито виступали у тридцяті роки, були не землевласниками або багатими селянами, а скоріше елементами міської великої буржуазії, чиї інтереси поступово збігалися з дедалі більшими інтересами єврейської буржуазії. Останні, контролюючи процес індустріалізації, створювали своїх агентів.
Тим часом арабські країни навколо Палестини грали дві конфліктні ролі. З одного боку панарабський масовий рух слугував каталізатором для революційного духу палестинських мас, оскільки існувало діалектичне відношення між палестинською і загальною арабською боротьбою, а з іншого боку, встановлені режими у цих арабських країнах робили все у своїх силах, щоб допомогти стримати і підірвати палестинський масовий рух. Дедалі гостріший конфлікт у Палестині загрожував стати причиною переходу боротьби у цих країнах у напрямку більшої жорстокості, створюючи революційний потенціал, який відповідні керівні класи не могли собі дозволити ігнорувати.
Арабські керівні класи були змушені підтримувати британський імперіалізм проти своїх колег у Палестині, які фактично вели палестинський націоналістичний рух.
Тим часом сіоністсько-імперіалістичний союз продовжував рости; у період між 1936 і 1939 роками відбулася не тільки кристалізація мілітаристського і агресивного характеру колоніального суспільства, яке міцно вкорінив у Палестині сіонізм, але також і відносне втихомирення і поразка палестинського робітничого класу; це пізніше мало рішучий вплив на хід боротьби. У цей період сіонізм у співпраці із силою мандату успішно підірвав розвиток прогресивного єврейського робітничого руху і єврейсько-арабського пролетарського братерства. Палестинська комуністична партія була фактично ізольована як від арабських, так і від єврейських працівників, а реакційна Гістадрут стала повністю панувати у єврейському робітничому русі. Вплив арабських прогресивних сил всередині арабських робітничих федерацій у Хайфі і Яффі послабився, залишаючи пусту нішу для контролю з боку реакційних керівництв, що монополізували політичну діяльність.
Проблема єврейської міграції у Палестину була не тільки моральною або національною проблемою; вона мала прямі наслідки для економічного статусу арабського народу у Палестині, що впливало передусім на селян малого і середнього доходів, робітників і певні верстви дрібної і середньої буржуазії. Національний і релігійний характер єврейської міграції дедалі посилював економічні наслідки.
Між 1933 і 1935 роками 150 000 євреїв мігрувало до Палестини, що підняло єврейське населення країни до 443 000, або 29,6% від загального населення — тоді як між 1926 і 1932 роками середнє число мігрантів у рік становило 7201 людину. Між 1933 і 1936 роками це число піднялося до 42 985 людей як прямий наслідок нацистських переслідувань у Німеччині. У 1932 році 9000 німецьких євреїв поїхало в Палестину, 30 000 у 1933 році, 40 000 у 1934 році і 61 000 у 1935 році, що становило майже три чверті нових мігрантів у містах. Якщо нацизм був відповідальний за терор проти євреїв і вимушену міграцію їх геть із Німеччини, то «демократичний» капіталізм у співпраці із сіоністським рухом був відповідальний за спрямування відносно великого числа єврейських мігрантів до Палестини, що ілюструється наступним: з 2 562 000 євреїв, що тікали від нацистських переслідувань, США прийняла тільки 170 000 (6,6%), Британія 50 000 (1,9%), тоді як Палестина прийняла 8,5% і ще 1 930 000 (75,2%) знайшли притулок в СРСР. Серйозність економічних наслідків міграції у Палестину можна уявити, згадавши, що, як вважається, відносно великий відсоток єврейських поселенців попросту були капіталістами: у 1933 році 3250 (11%) вважалися капіталістами, у 1934 році 5124 або 12%, а в 1935 році 6309 або 10%.
Згідно з офіційною статистикою, серед єврейських іммігрантів, які прибули до Палестини в період з 1932 по 1936 рік, 1 370 осіб (разом із 17 119 утриманцями) мали 1 000 палестинських лір (PL) або більше; а 130 000 осіб були офіційно зареєстровані як особи, що шукають роботу, або як утриманці попередніх іммігрантів. Іншими словами, міграція була покликана не лише забезпечити концентрацію європейського єврейського капіталу у Палестині, тобто панувати у процесі індустріалізації, а ще й забезпечити цю справу єврейським пролетаріатом: політика, яка підняла слоган «тільки єврейський труд» мала би серйозні наслідки, оскільки вела до швидкої появи фашистських тенденцій у суспільстві єврейських поселенців.
Іншим наслідком був розвиток суперництва між палестинським арабським і єврейським пролетаріатом, а також між палестинським арабським селянством, фермерами і сільськими робітниками та їхніми єврейськими конкурентами. Цей конфлікт також дійшов і до вищих класів, оскільки дрібні палестинські арабські землевласники і міська середня буржуазія усвідомлювали, що їхні інтереси під загрозою з боку зростаючого єврейського капіталу.
У 1935 році, наприклад, євреї контролювали 872 з 1212 промислових фірм у Палестині, загалом наймаючи 13 678 робітників, тоді як решту контролювали палестинські араби і наймали тільки 4000 робітників: єврейські інвестиції досягали 4 391 000 PL порівняно з палестинськими арабськими промисловими інвестиціями у 704 000 PL; єврейське виробництво досягало 6 000 000 PL порівняно з палестинськими арабським фірмами з 1 545 000 PL: ба більше, єврейський капітал контролював 90% концесій, що їм дарував британський мандат, що становило загальну суму інвестицій у 5 789 000 PL і давало 2619 робочих місць.
Офіційний перепис 1937 року показав, що середній єврейський робітник отримував на 145% більше зарплатні порівняно зі своїм палестинським арабським колегою (різниця аж до 433% на текстильних фабриках, що наймала єврейських і арабських жінок, і 233% на тютюнових фабриках). У липні 1937 року справжня заробітна плата середнього палестинського арабського робітника знизилася на 10%, тоді як у єврейського робітника піднялася на 10%.
Ця ситуація призвела до майже повного краху арабської економіки у Палестині, що сказалося передусім на палестинських арабських робітниках. У своєму звіті перед Королівською комісією Піла Джордж Мансур, секретар Федерації палестинських арабських робітників у Яффі, зазначив, що 98 % палестинських арабських робітників мали рівень життя, який був «значно нижчим за середній». На основі перепису, проведеного серед 1 000 робітників у Яффі в 1936 році, Федерація встановила, що дохід 57 % арабських робітників становив менше ніж 2,750 палестинських лір (середній мінімальний дохід, необхідний для утримання сім’ї, становив 11 палестинських лір); у 12 % — менше ніж 4,250 палестинських лір, у 12 % — менше ніж 6 палестинських лір, у 4 % — менше ніж 10 палестинських лір, у 1,5 % — менше ніж 12 палестинських лір і у 0,5 % — менше ніж 15,9 палестинських лір.
Коли мандатний уряд відмовився дозволити близько тисячі безробітним працівникам у Яффі провести 6 червня 1935 року демонстрацію, Федерація робітників випустила заяву, попереджаючи уряд, що якщо їхні проблеми не будуть вирішені, то «уряд скоро буде змушений дати робітникам або хліб, або кулі». Коли умови робітників продовжили погіршуватися, повстання здавалося неминучим.
Джордж Мансур (який раніше був членом Комуністичної партії) у своєму звіті Комісії Піла продемонстрував вражаючі приклади: на кінець 1935 року в одній тільки Яффі, з населенням у 71 000, 2270 робітників, чоловіків і жінок, не мали роботи. Мансур вказав на п’ять причин високого рівня безробіття, чотири з яких були прямо пов’язані з єврейською міграцією: 1) поселення нових мігрантів, 2) міська міграція, 3) звільнення арабських працівників з їхніх посад, 4) погіршення економічної ситуації, 5) політика дискримінації мандатного уряду на користь єврейських робітників.
У дев’ять місяців кількість робітників Гістадрут збільшилася на 41 000. Згідно зі статтею у номері 3460 газети Давар, на кінець липня 1936 року у Гістадрут було 115 000 робітників; офіційний звіт уряду у 1936 році (стор. 117) показав їхнє число на кінець 1935 року як 74 000.
Політика звільнення палестинських арабських робітників з фірм та підприємств, що контролювалися єврейським капіталом, стала причиною жорстоких сутичок. У чотирьох єврейських поселеннях Мальбіс, Дайран, Ваді-Хунаїн і Хадіра, на лютий 1935 року було 6214 палестинських арабських робітників. За шість місяців це число знизилося до 2276 і через рік залишилося тільки 617 палестинських арабських робітників. Також почалися напади проти палестинських арабських робітників. Наприклад, в одному з випадків, єврейська спільнота змусила палестинського арабського контрактора і його робітників покинути свою роботу на будівництві Бродськи у Хайфі. Систематично лишалися роботи працівники садів, тютюнових фабрик, каменярень, будівельних майданчиків тощо.
Між 1930 і 1935 роками палестинська арабська перлинна промисловість зменшила свій експорт з 11 532 PL до 3777 PL за рік. Число палестинських арабських фабрик мила у Хайфі впало в одній лише Хайфі з 12 у 1929 році до 4 у 1935 році. Їхній експорт впав з 206 659 PL у 1930 році до 79 311 PL у 1935 році.
Було ясно, що арабський пролетаріат став жертвою британського колоніалізму і єврейського капіталу, причому останній несе первинну відповідальність_». [29]
Підсумовуючи, позиції у статті Кліфа були просіоністськими. Тогочасні революціонери закликали до відчинення на Заході дверей для євреїв, а не підтримувати єврейську поселенську колонізацію.
У 2000 році СРП визнала це у своєму журналі: «У рік подій 1936, коли відбулося арабське повстання, трупи жертв лежали на вулицях, залишалися гострими важкі питання. Ґлюкштейн писав у статті «На порозі» для газети Чуґім, що сіонізм з класової точки зору приніс благословенння для країни і арабських фелахів. Ця статті була згадана тридцять років пізніше в Англії професором Єгошуа Поратом, який використав її у різкій дискусії з Тоні Кліфом, який на той момент і не думав висловити подібну річ. У 1936 році він все ще розривався між сіонізмом і соціалізмом, і шукав у Марксі відповіді на вражаючий феномен народу, що повертається до своєї країни через справжні і важкі лиха, але у свою чергу приносять страждання для іншого народу: “На той моменти я був за арабське право на самовизначення, але також і на право єврейських мігрантів прийти до Палестини”». [30]
Кліф розпочав свою статтю «Класова політика у Палестині» (червень 1939) звертаючись до революційних марксистських позицій з національного питання: «_Всі крила сіоністського руху міцно тримаються за теорію, що у Палестині не існує жодного антиімперіалістичного визвольного руху, а дійсні арабські рухи були продуктом пропаганди арабських феодалів, агентів німецького і італійського фашизму. Про це казали не тільки фашистські сіоністи і ліберальна буржуазія, але також і реформісти і навіть члени Лондонського бюро — «Поалей Ціон і марксистське коло» і «Гашомер Гацаїр». Як основу для цих поглядів вони брали три аргументи: по-перше, на чолі арабського руху стоять здебільшого феодали, тому рух є реакційним; по-друге, рух, що практикує тероризм проти єврейського населення, і здебільшого проти єврейських робітників, є нічим іншим як погромом; по-третє, рух, підтриманий Гітлером і Мусоліні неодмінно є реакційним і фашистським. Ці аргументи докорінно неправильні і перекручують дійсність, оскільки вони розраховують більш-менш прикрити сіоністські прагнення і союз з гнобительським британським імперіалізмом.
Хіба не велися численні національні рухи феодалами (наприклад, Абл-ель-Крім у Марокко, сирійські і єгипетські національні рухи на початку і інші)? Хіба національно-визвольні рухи, на початку свого розвитку, коли вони знаходилися ще під феодальним керівництвом, не велися часто проти членів інших національностей на їхній землі (Ірландія, раніше також Індія, Повстання боксерів у Китаї і інші)? І хіба національно-визвольні рухи не експлуатуються переважно іншими імперіалістичними силами, які вороже ставляться до імперіалізму, проти якого спрямовані ці рухи? Немає сумнівів, що арабський національний рух у Палестині, подібно до його паралелей в інших колоніальних країнах, історично є по суті антиімперіалістичним рухом_». [31]
Дебати з Південноафриканською робітничою партією
Але Кліф продовжив цю статтю не підтримкою палестинського антиімперіалістичного руху, і навіть не закликом принаймні частини єврейських робітників у Палестині до приєднання до арабської антиімперіалістичної боротьби. Натомість він звертається до расистських поселенських робітників як до революційного суб’єкту історії, закликаючи до уявної єдності між арабами і єврейськими поселенцями. Він відкидає позицію троцькістів у Південній Африці і пише: «_Палестина не може визволити себе з-під імперіалістичного ярма, якщо не відбудеться об’єднання арабських і єврейських мас, де останні представляють третину населення, причому єврейські робітники представляють половину робітничого класу Палестини, а єврейська економіка є вирішальною у багатьох галузях промисловості. Єврейські трудящі маси не будуть, проте, підтримувати антиімперіалістичний рух, якщо в арабському національному русі не відбудеться класове розділення. У ситуації в Палестині так жахливо, що, з одного боку, є сильне національне розділення між євреями і арабами, але з іншого боку, національна єдність в арабському таборі дуже міцна. (...)
Була спроба порівняти положення євреїв у країні з положенням білих у Південній Африці. Це порівняння робилося для того, щоб показати, що єврейський робітник не мусить об’єднатися з арабським, тобто це був аргумент проти міжнародної організації робітників у Палестині. Це порівняння, звісно, було підхоплено Комуністичною партією Палестини для того, щоб показати «імперіалістичний характер» євреїв у Палестині. Ми хочемо перевірити це порівняння, щоб ясно показати, що єврейський робітник у Палестині не є невід’ємною частиною імперіалістичного табору, і що його об’єктивні інтереси приведуть його до об’єднання з арабським робітником_».
І, в підсумку, Кліф повністю підтримує єврейські-сіоністські поселення у Палестині як буцімто «антиімперіалістичну» вимогу: «_Від початку Другої світової війни, два ворожих табори зіткнулися у Палестині — арабський і єврейський. Арабський табір вимагає припинити єврейську міграцію і розуміє цю вимогу як боротьбу проти сіонізму. Єврейський табір вимагає відчинити двері країни мігрантам і розглядає в цьому суть сіонізму.
Проти обох цих таборів прямо після Світової війни з’явилася секція Комінтерну, яка на кілька років зайняла незалежну інтернаціоналістську позицію. Члени Комінтерну в Палестині, аж до великого повороту у колоніальному питанні під час Китайської Революції, цілком протистояли сіонізму (проти національного бойкоту, проти лозунгів за єврейську більшість і єврейську державу, союз з Англією тощо), але також заявляли, що єврейське населення не має ототожнюватися із сіонізмом, а тому вимагали максимальної свободи руху для єврейських мігрантів у Палестину. Окрім цього, вони вимагали від уряду також матеріальну допомогу для єврейських мігрантів у країні. Вони заявляли попросту, що боротьба арабського національного руху проти сіонізму, єврейської більшості, не має також висувати вимогу припинення єврейської міграції і вони виправдовували безумовну підтримку арабської більшості. Вони заявляли, що боротьба проти єврейської міграції змінювала увагу з антиімперіалістичної боротьби на антиєврейські погроми, і це було на користь тільки англійському імперіалізмові. Вони попросту заявляли, що будь-яка боротьба проти єврейської міграції тільки посилить сіоністський шовінізм серед єврейських мас.
Проте з поворотом направо у колоніальній політиці Комінтерну, яка також проявилася і в Палестині, Комуністична партія Палестини, підкорена сталінізму, почала боротьбу проти єврейської міграції, заявляючи, що це була завойовницька міграція, а боротьба арабського національного руху була оборонною боротьбою. Але чи була це правильна відповідь на єврейський агресивний шовінізм, арабський оборонний шовінізм? На жаль, є подібна помилка і у статті від журналу «Spark»: боротьба арабів проти єврейської міграції це оборонна боротьба проти завойовницького сіоністського руху, а тому, навіть якщо ми, як соціалісти, загалом підтримуємо свободу міграції, не обов’язково підтримуємо її для Палестини. Гашомер Гацаїр Лондонського бюро захищає подібну точку зору: боротьба, яку ми ведемо проти політичної незалежності Палестини, є оборонною боротьбою проти агресивного арабського національного руху, а тому, навіть якщо ми, як соціалісти, загалом підтримуємо незалежність колоній, це не обов’язково у випадку Палестини.
Не займаючи чітко інтернаціоналістичну позицію з питання єврейської міграції, без гострої боротьби проти будь-якого гніту арабського населення з боку імперіалізму і сіонізму, без гострої боротьби проти спроб придушити єврейську міграцію, неможливо встановити широкий антиімперіалістичний фронт_».
Ця позиція дуже відрізняється від того, що він згідно автобіографії сповідував у Палестині!
Троцькісти у Південній Африці і Робітнича партія Південної Африки критикували його у своєму журналі «Spark» з цілком справедливої причини. Вони порівнювали позицію єврейських поселенців у Палестині того часу з положенням білих робітників у Південній Африці. Вони з цього аналізу виводили правильні висновки — вони протистояли сіонізму, єврейській міграції у Палестину і підтримували визвольну боротьбу корінних арабів: «Але єврейська міграція у Палестину є чимось цілковито іншим. Це є міграція із загальновизнаною ціллю пригнітити і знищити права корінного населення у цій країні. Це навала під захистом імперіалізму і задля посилення імперіалізму. Сіонізм — і під цим ми розуміємо всі сіоністські партії від ревізіоністів до так званих соціалістів — відверто проголосив метою цієї міграції отримання більшості у Палестині і зменшення арабів до меншості в єврейській державі. Проти цієї мети, задля нанесення їм політичної і економічної поразки, арабський народ, корінні жителі Палестини, ведуть цю війну вже два з половиною роки. Питання міграції було і досі є центральним пунктом їхньої боротьби. Не підтримати арабів у цій справедливій обороні означає стати на бік британського імперіалізму і його інструменту, сіонізму, проти корінного пригнобленого народу». [32]
У відповідь на іншу напів-сіоністську статтю Тоні Кліфа лідери РППА правильно писали: «_Товариш Рок має визнати, що арабський національний рух у Палестині, як і його паралелі в інших колоніальних країнах, є антиімперіалістичним рухом. Далі він змушений визнати, що революційні марксисти зобов’язані підтримувати національно-визвольний рух всіма своїми силами, навіть якщо буржуазія або феодали тимчасово стоять на чолі цього руху. Марксисти, звісно, будуть зберігати незалежність своєї партії і завжди будуть вказувати на пролетарський шлях тощо. Поки що в теорії добре. Але коли товариш Рок доходить до практики, він не тільки не підтримує цей визнаний антиімперіалістичний рух, але й звертає свій гнів на «Spark» за висловлення свого великого задоволення цією антиімперіалістичною боротьбою арабів і їхньою з’єднаною волею добитися національного визволення.
Нам шкода, що ми вимушені тут повторити, що уже сказали у цій статті, але це очевидно необхідно: «Нічого не засліпить і не відверне нас від основної проблеми, а саме прогресивної революційної боротьби колоніального народу проти імперіалізму. У нас не було і нема ілюзій стосовно цієї боротьби, яким би не був результат теперішніх політичних маневрів у Палестині. Ми не маємо жодних ілюзій щодо того, чи вдасться британському імперіалізму завдяки новому кроку — скликанню конференції «круглого столу» — розколоти єдиний арабський фронт (як це вже вдавалося йому раніше за допомогою подібного маневру в Індії) і шляхом підкупу відвернути національний рух від його мети, чи ж нинішня боротьба триватиме й далі. У нас немає сумнівів у тому, що поки національний рух ведеться і очолюється арабською національною буржуазією і духовенством, боротьба за визволення не може досягти успіху. Вона звершиться ганебним компромісом між національною буржуазією і імперіалізмом. Історія неодноразово це доводила. Але оскільки ця боротьба є прогресивною, ми мусимо її підтримати, водночас попереджаючи арабських робітників про їхню зрадницьку буржуазію». (...)
На жаль товариш Рок не інтернаціоналіст, і ніщо це не продемонструє ясніше, ніж його остання стаття, де він, жонглюючи марксистською фразеологією і центристською софістикою, відверто висуває загально-сіоністський національний лозунг неперешкоджання єврейській міграції! Він не здатний відкинути жодний з наших аргументів проти цієї міграції, хоча, як ми заявляємо, це не міграція, а навала, вторгнення, під захистом і зміцненням імперіалізму, з неприкритою метою пригнітити та знищити права корінного населення цієї країни, з ціллю зменшити арабів до меншості у єврейській державі_». [33]
Робітнича партія Південної Африки зайняла троцькістську позицію з Південної Африки, де вона закликала до держави чорних робітників. [34] РППА розуміла, що сіоністи є палестинськими африканерами, а Кліф це заперечував.
У підсумку ми можемо сказати, що РППА займала у цьому конфлікті по суті революційну і інтернаціоналістську позицію, а Тоні Кліф і РКЛ натомість піддалися сіоністському тиску, займаючи реакційну позицію (з єврейської колоніальної міграції) і не змогли стати на бік палестинського опору.
Боротьба Троцького проти Кліфа і РКЛ про питання революційного поразництва до Другої світової війни
Ця тенденція Тоні Кліффа та РКЛ до центризму проявилася також у їхній позиції щодо наближення імперіалістичної війни. Хоча у своїй автобіографії Кліфф прикрасив свої фактичні позиції, яких він дотримувався в Палестині, в архіві Тоні Кліффа ми не можемо знайти листування РКЛ з Російською лівою опозицією та з Троцьким, яке б підтверджувало, що РКЛ займала реформістську позицію щодо майбутньої Другої імперіалістичної світової війни.
Незадовго до війни РКЛ у Палестині писали Троцькому, висловлюючи невпевненість у традиційній більшовицькій стратегії революційного поразництва, згідно якій головний ворог пролетаріату завжди був удома і революційна діяльність мала продовжуватися і під час війни, хоч би вона і могла нанести поразку своїй власній країні.
Троцький відповів РКЛ у документі, що датується листопадом 1938 року, і підписаний «групою палестинських більшовиків-леніністів». Лист РКЛ з’явився у Бюлетені редакційної колегії Російської опозиції: «_Члени РКЛ заявляють: загальна схема це поразництво у всіх імперіалістичних країнах ... Поразництво, згідно з визначенням Леніна, і як його загально розуміють, означає бажання поразки і сприяння цьому. Чи підходить цей лозунг до всіх імперіалістичних країн у будь-якій війні? На погляд авторів, більше ні.
Передбачаються два гіпотетичні ворогуючі табори: з одного боку Німеччина, Італія і Японія, з іншого боку Чехословаччина, Радянський Союз, Іспанія, Китай, Франція, Англія і США. Звісно, така комбінація найменш імовірна, але не можна її виключати, а тому робітничий клас має бути до неї готовий. Чим відрізняється остання світова війна від тієї, яку ми передбачаємо?
По-перше, остання війна була повністю імперіалістичною. Специфічна вага сербського питання була занадто незначуща ... Війна, яку ми передбачаємо, не є імперіалістичною з усіх боків. Різниця між Сербією і Радянським Союзом надто очевидна. По-друге, навіть якби ми прийняли, що міжнародна реакційна значущість тодішньої монархії і сучасного фашизму еквівалентні для світового пролетаріату, зі складом ворожих таборів під час останньої війни не було особливих причин, наприклад, для французьких робітників прагнути для повалення саме монархії Гогенцоллернів. ... По-третє, є величезна різниця між історичною роллю монархії в епосі зростання капіталізму і роллю фашизму ... По-четверте, у період Першої світової війни у всіх країнах існував революційний рух і об’єктивна можливість проведення поразницької політики. Фашизм запровадив радикальну відмінність. Він настільки придушує робітничий клас, що робить майже неможливим керуватися ленінською третьою умовою для поразницької політики, а не виключено, що може постати питання революційної інтервенції.
Отже, ми бачимо, що встановлення самого лише факту, що певна країна є імперіалістичною, недостатньо для проведення необхідної революційної політики в будь-якій війні — саме методами й під гаслами поразництва_». [35]
Ліва опозиція в Росії відповіла їм надзвичайно різко й недвозначно: «_Наші палестинські друзі зробили очевидну і вкрай небезпечну подачку соціал-патріотизму. (...)
Головним нахилом авторів у цьому документі очевидно є наступне: підтримувати, що поразництво є необхідним для ведучих фашистських країн (Німеччина, Італія), тоді як необхідно відмовитися від поразництва у країнах навіть сумнівного демократичного порядку, якщо вони у війні проти ведучих фашистських країн. Приблизно так можна сформулювати головну ідею документу. І навіть у цій формі це залишається неправдою і очевидним стрибком у соціал-патріотизм. (...)
Ми вважаємо докорінно помилковою ідею цього документу, що з трьох умов поразницької політики, що були перераховані Леніним, третя буцімто сьогодні відсутня, а саме, «можливість надавати взаємну допомогу революційним рухам в усіх країнах у війні». Тут автори очевидно загіпнотизовані, як кажуть, всесиллям тоталітарного режиму. Але насправді нерухливість німецьких і італійських робітників визначається зовсім не всесиллям фашистської поліції, а відсутністю програми, падінням віри у старі програми і старі лозунги, і проституцією Другого і Третього Інтернаціоналів. Тільки у цій політичній атмосфері розчарування і занепаду апарат поліції створює ці «дива», які, шкода це казати, так надмірно повпливали також і на розуми деяких наших товаришів_». [36]
У маніфесті проти імперіалістичної Другої світової війни Троцький пише: «Але хіба робітничий клас не зобов’язаний у нинішніх умовах допомагати демократіям у їхній боротьбі проти німецького фашизму? Так питання ставиться широкими дрібнобуржуазними верствами. (...) Ми відкидаємо цю політику з обуренням. Звичайно, є різниця між політичними режимами у буржуазному суспільстві, так само як є різниця в комфорті між різними вагонами залізничного потягу. Але коли весь потяг летить у безодню, різниця між занепадною демократією і кривавим фашизмом зникає перед лицем краху всієї капіталістичної системи». [37]
РКЛ і війна 1948 року
У статті «Проти течії» (1948) Революційна комуністична ліга Палестини зайняла наступну позицію: «_Кожна з сторін «антиімперіалістична» до кісток і зайнята знаходженням реакціонерів у протилежному таборі. І вони завжди знаходять імперіалізм — він допомагає іншій стороні. Але таке викриття є маслом для імперіалістичного вогню. Адже імперіалістична політика спокушання заснована на агентах і агенціях в обох таборах. А тому ми кажемо палестинському народу, у відповідь на патріотичне розпалення війни: перетворіть цю війну між євреями і арабами, що служить імперіалістичним цілям, у спільну війну обох націй проти імперіалізму!
Це єдине рішення, що гарантує справжній мир. Це має бути нашою метою, якої треба досягнути без поступок шовіністичним настроям, що переважають в масах на даний момент. Як цього можна досягнути? Головний ворог у своїй власній країні! Так казав Карл Лібкнехт робітникам, коли імперіалісти і соціал-демократи підштовхували їх на різанину своїх братів-робітників з інших країн. У цьому дусі ми кажемо єврейським і арабським робітникам: ворог у вашому власному таборі! Єврейські робітники! Позбудьтеся сіоністських провокаторів, які кажуть вам кинути себе жертвою на вівтар держави! Арабські робітники і фелахи! Позбудьтеся шовіністичних провокаторів, які ведуть вас у криваву баню для власних зисків у свої кишені. Робітники обох народів, об’єднайтеся у єдиний фронт проти імперіалізму і його агентів! (...) Єдиний шлях до миру між двома народами у цій країні це повернути зброю проти підбурювачів вбивства в обох таборах_». [38]
Це була не революційна позиція, а, як і попередні позиції РКЛ, напів-сіоністська позиція. Сіоністи боролися за чистку країни від палестинців. Революціонери мали би закликати до військової підтримки арабських армій, що йшли на війну проти сіоністів під тиском арабських мас. Водночас революціонери мали би відмовитися від будь-якої політичної підтримки арабських керівників, вимагали би від них озброєння мас, водночас організуючи ополчення з робітників і проводячи революційну роботу в арабських арміях. Разом із підняттям перехідних вимог і повної марксистської програми це могло би призвести до робітничої революції, що могла би змінити історію Близького Сходу та інших регіонів.
Сьогодні ліві організації повторюють ті самі помилки, що зробили РКЛ у Палестині. Не тому, що вони намагаються мавпувати РКЛ, а скоріше через те, що керівництва цих організацій розглядають світ з тієї самої перспективи, що і РКЛ у Палестині; намагаючись зайняти місце між двома стільцями: над-експлуатовані арабські робітники і поселенська робітнича аристократія. Революційні марксисти діють у цьому світі геть інакше, оскільки вони розглядають світ через окуляри революційного міжнародного робітничого класу, нижчих і середніх верств класу, а не робітничої аристократії, і через очі більшості пригноблених, а не колоніальних поселенських пригноблювачів.
Ізраїль продовжить вести імперіалістичні війни, у яких не може перемогти, аж поки в один день не зазнає серйозної поразки. З цієї причини ми заявляємо, що Ізраїль не тільки гнобитель палестинців, а ще й пастка для єврейських мас. Єдиним шляхом, що може привести до визволення єврейського робітничого класу або принаймні його частини, буде об’єднання революційної боротьби з арабськими робітниками і фелахами. РКМТ і її секція в Ізраїлі/Окупованій Палестині, ІСЛ, борються за таку можливість і за побудову революційної партії як у цих країнах, так і міжнародно.
Примітки
[1] Vladimir Jabotinsky: The Iron Wall (We and the Arabs), 1923; друкується по Lenni Brenner: The Iron Wall. Zionist Revisionism from Jabotinsky to Shamir, London 1984, p. 148
[2] Vladimir Jabotinsky: The Iron Law, Selected Writings (South Africa); цитата по Lenni Brenner: The Iron Wall. Zionist Revisionism from Jabotinsky to Shamir, London 1984, p. 56
[3] Цитата по Uri Davis: From Israel: an Apartheid State, p.5., http://www.historyofisrael.info/index.php?option=com_content&task=view&id=74&Itemid=47
[4] Лист Девіда Бен-Ґуріона своєму синові Амосу, написане 5 жовтня 1937, отримано з архівів Бен-Ґуріона івритом і перекладено англійською Інститутом палестинських досліджень, Бейрут, http://mondoweiss.net/2012/03/we-must-expel-arabs-and-take-their-place-institute-for-palestine-studies-publishes-1937-ben-gurion-letter-advocating-the-expulsion-of-palestinians.html
[5] David Ben-Gurion, May 1948, to the General Staff. From Ben- Gurion, A Biography, by Michael Ben-Zohar, Delacorte, New York 1978; цитата по http://rense.com/general77/disturb.htm
[6] Їцхак Рабін, просочена цензурна версія мемуарів Рабіна, New York Times, 23 October 1979; цитата по Steven A. Glazer: The Palestinian Exodus in 1948, in: Journal of Palestine Studies (JPS), Volume 9, Issue 4, 1980, p. 103
[7] Цитата по Amnon Kapeliouk, "Begin and the Beasts," New Statesman, June 25, 1982, http://www.countercurrents.org/lamb010709.htm
[8] Цитата по Sabby Sagall: Democracy: Their System, Our Fight; у Socialist Review, January 2005, http://www.socialistreview.org.uk/article.php?articlenumber=9191
[9] George Novack (під псевдонімом William F. Warde): Revolutionary Policy in Western Europe: An Answer to Comrade Morrow, in: Fourth International, New York, January 1946, Volume VII, No. 1, http://www.marxists.org/history/etol/document/fi/1938-1949/ww/1946-ww01.htm
[10] Про перетворення Китаю у імперіалістичну силу див. главу 10 недавно опублікованої книги Michael Pröbsting: The Great Robbery of the South. Continuity and Changes in the Super-Exploitation of the Semi-Colonial World by Monopoly Capital. Consequences for the Marxist Theory of Imperialism. (для деталей див. www.great-robbery-of-the-south.net)
[11] Цитата по Ran Greenstein: Class, Nation and Political Organization: The Anti-Zionist Left in Israel/Palestine, у: International Labor and Working-Class History No. 75, Spring 2009, p. 93, http://www.academia.edu/1016229/Class_Nation_and_Political_Organization_The_Anti-Zionist_Left_in_Israel_Palestine
[12] UN Debate Regarding the Special Committee on Palestine: Gromyko Statement at UN 1947, May 14, 1947, MidEast Web Historical Documents, http://www.mideastweb.org/gromyko1947.htm
[13] Norman Berdichevsky: Who did what for Israel in 1948? America did nothing: http://www.sullivan-county.com/islam/israel1948.htm
[14] Про процес виродження Четвертого Інтернаціоналу див. Workers Power (Britain): The Death Agony of the Fourth International, London 1983, Chapter „The epigones destroy Trotsky's International, 1940-1953”
[15] Hal Draper: How to Defend Israel. A Political Program for Israeli Socialists; у: New International, Vol.14 No.5, July 1948, http://www.marxists.org/archive/draper/1948/07/israel.htm
[16] Див. про це Michael Pröbsting: On some Questions of the Zionist Oppression and the Permanent Revolution in Palestine. Thoughts on some exceptionalities of the Israeli state, the national oppression of the Palestinian people and its consequences for the program of the Bolshevik-Communists in Palestine, May 2013, www.thecommunists.net/theory/permanent-revolution-in-palestine. У цьому документі ми аналізуємо ряд теоретичних питань стосовно перспективи перманентної революції у Палестині, включно з підходом марксизму до права на національне самовизначення.
[17] Див. про це різні статті ISL. Наприклад The ISL Position on Wars, August 2009, http://www.the-isleague.com/wars. ISL: The Zionist State Tries to Break Gaza Again – and Fails Again, http://www.the-isleague.com/gaza-war-2012-english.php. Позиція РКМТ і організації-попередниці (MRCI/LRCI/LFI) така сама, напр. MRCI: Theses on Zionism, Israel, Palestine and Arab nationalism (1989), у: Trotskyist International No. 2, http://www.fifthinternational.org/content/theses-zionism-israel-palestine-and-arab-nationalism; RCIT: New Wave of Israeli Terror against Gaza: Support the Palestinian Resistance! Defeat the Zionist killing machine! Statement from 15.11.2012, http://www.thecommunists.net/worldwide/africa/defend-gaza.
[18] Ці і наступні цитати Gabriel Baer (під псевдонімом S. Munier): Zionism and the Middle East. The Aftermath of the Jewish-Arab War; in: Fourth International, Vol.10 No.9, October 1949, http://www.marxists.org/history/etol/newspape/fi/vol10/no09/munier.htm
[19] Benny Morris: The Birth of the Palestinian Refugee Problem Revisited, New York 2004, p. 239
[20] Tony Cliff (під псевдонімом L. Rock): The Jewish-Arab Conflict, in: New International, November 1938, www.marxists.org/archive/cliff/works/1938/11/jew-arab.htm
[21] V. I. Lenin: Report of the Commission on the National and the Colonial Questions (at the Second Congress of the Communist International 1920); у: LCW 31, p. 240, http://marxists.org/archive/lenin/works/1920/jul/x03.htm#fw3
[22] Fourth International: Resolution on the Antiwar Congress of the London Bureau (1936), у: Documents of the Fourth International, New York 1973, p. 99
[23] Всі цитати з Tony Cliff: A World to Win. Life of a Revolutionary (2000), http://www.marxists.org/archive/cliff/works/2000/wtw/ch01.htm
[24] Esco, Palestine Vol. II, pp. 1173-4; Hattis, Bi-national Idea, p. 227; цитата по http://binationalism.blogspot.co.at/2008/10/4-reaction-of-bi-nationalists.html
[25] Tony Cliff (під псевдонімом L. Rock): British Policy in Palestine, у: New International, October 1938, http://www.marxists.org/archive/cliff/works/1938/10/britpol.htm
[26] Див. www.worldlingo.com/ma/enwiki/en/Shaw_Report
[27] Tony Cliff (під псевдонімом L. Rock): British Policy in Palestine, у: New International, October 1938, http://www.marxists.org/archive/cliff/works/1938/10/britpol.htm
[28] Hasan Shukri: Zionist movement was aided by Palestinians, The Canadian Jewish News, 22 May 2008, http://cjnews.com/node/81118
[29] Ghassan Kanafani: The 1936-39 Revolt in Palestine, опубліковано англійською мовою Committee for a Democratic Palestine, New York, 1972 and by Tricontinental Society, London, 1980, www.shoah.org.uk/2011/02/13/the-1936-1939-revolt-in-palestine
[30] Ygal Sarneh: A revolutionary life; in: International Socialism Journal, Issue 87, Summer 2000, p. 143, http://pubs.socialistreviewindex.org.uk/isj87/sarneh.htm
[31] Tony Cliff (під псевдонімом L. Rock): Class Politics in Palestine, у: New International, June 1939, http://www.marxists.org/archive/cliff/works/1939/06/classpol.htm
[32] The Spark, Zionism and the Arab Struggle, оригінальна публікація в The Spark, the organ of the Workers Party of South Africa (Fourth International), November 1938. Друкується по The New International, Vol.5, No.2, February 1939, http://www.marxists.org/history/etol/newspape/ni/vol05/no02/spark.htm
[33] The Spark: Rebuttal on the Palestine Question; у: The New International, Vol.5 No.10, October 1939, www.marxists.org/history/etol/newspape/ni/vol05/no10/spark.htm
[34] Див. Leon Trotsky: On the South African Theses (1935); у: Trotsky Writings 1934-35, http://www.marxists.org/archive/trotsky/1935/04/wpsa.htm
[35] Preface of the Editors to Editorial Board of the Bulletin of the Russian Opposition: A Step towards Social-Patriotism. On the Position of the Fourth International toward the Struggle against War and Fascism; у: New International, vol. VI, no. 7 (July 1939), pp. 207-210, www.marxists.org/history/etol/newspape/ni/vol05/no07/bulletin.htm
[36] Leon Trotsky: A Step towards Social-Patriotism; у: Writings of Leon Trotsky 1938-39, pp. 207-212; www.marxists.org/history/etol/newspape/ni/vol05/no07/bulletin.htm
[37] Leon Trotsky: Manifesto of the Fourth International on the Imperialist War and the Proletarian World Revolution; у: Writings of Leon Trotsky 1939-1940, p. 221; www.marxists.org/history/etol/document/fi/1938-1949/emergconf/fi-emerg02.htm
[38] RCL: Against the Stream, Fourth International, May 1948, http://www.internationalist.org/stream1948.html